Віра у свій талант (за оповідання Степана Васильченка «Талант»)
Реферати

Віра у свій талант (за оповідання Степана Васильченка «Талант»)


В історії української літератури Степану Васильченку покладена одна з найпочесніших місій. Вигодець з людей, письменник кінця ХІХ – початку ХХ століття Васильченко вважав за свій громадянський об’язок боротьбу художнім словом за глибину любові до народу-трудівника.

Духовний світогляд письменника сформувався серед розкішної природи на великій жалюгідній, але дружній і мирній батьківщині бідного ремісника-шевця Василя Панасенка — батька письменника. А ще й у семінарії, якби Васильченко одразу з іншими студентами потай співав «Непослушний, дурень, скажи катай..,», і була година теплого читання у глухих селах Київської та Полтавської областей.

Степан Васильченко був праціовім. Ще в молодості він почав писати студентом, до якого викручував жалість і збентеження, бурхливі думки і гіркий біль. Останнім часом писав романи, вірші, поезії в прозі, казки, малюнки, вірші, поети, літературно-критичні та публіцистичні статті, рецензії. Цей найбільший талант розкрився в жанрі оповідання, яке викликало максимальне руйнування в психології, духовне світло героя. З тими своїми творіннями вони брали з життя, ніби вірували, як письменник. У Васильченка було чуйне серце, наче він усвідомлював біль страждань простих людей. Його особливо відзначила частка талановитої молоді, адже розвинути її життєві сили, принести хоч частинку радості в їхній жорстой світ не так вже й мало.

Головна героїня оповідання «Талант» — дурна вчителька Тетяна від природи наділена голосом несором’язної красуні. Вон співає в церковному хорі, бере активну участь у театральних виставах, ніби помічник правив. Дівчина живе піснями, виходить заміж за театр, пишається тим, що за голос допомоги може вести людей. «Дай мені святу іскорку… Маленьку-маленьку-маленьку… Я життя своє засвітила, і серце на щастя зігріла…». Проста дівчина-селянка, з білою косою, з потертими стернями, з темних краєвидів степового сну, розкриває містику велич кохання, не показує свого життя без сцени. Воно сяяло з огляду на те, що я володію великою силою викликати в людей сердечний трепет, і страшно: а якби люди, підкоряючись лише одним її чарівним голосом, підуть за нею?

Але мріям дівчат не судилося зібратися. Економка, зрозумівши, що вона буде сильною актрисою, закрила театр і вигнала Тетяню. Російські професори-ліберали, ніби стогнали своїм талантом і обіцяли допомогу, повернулися назад. А потім ще піп почав знущатися і цкувати. Тітка не дала їй вийти, чомусь навколо неї сховалася стіна. Бадьора, енергійна, ошелешена творчістю, дівчина витрачає сенс життя і накладає на себе руки.

В образах героя Андрій і інтерпретатор письменника надихали гарячу спрагу простих людей до пізнання, до просвіти. Ображений смердючим брудом університету, вірячи у свій талант, у власні сили, намагайся принести культуру в село, у свій дім, навіть якщо це в кривавому ведмеді. Ель для тихих розумів молодих людей, яких тут немає. «Куді йоґо, та куді йоґо проти ночі?» – такими проханнями закінчується історія. Образ ночі — це та сила, що душить талановитих українців, не дає їм вирватися із зачарованого ставу пильності й безвольності.

Також головною проблемою повісті «Талант» є трагічна частка народних талантів, і сам талант Тетяни – сплячих – і трагізм її частки в погодинному житті. Смерть героїні в повісті — дзвін душі. Болить душа письменника, що українська молодь росла в невіданні й темряві, без доступу до просвіти й культури.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *