"Свобода і особистість у російській філософії"
Химия

«Свобода і особистість у російській філософії»


Завантажити реферат: «Свобода і особистість у російській філософії»

Проблема особистості — одне з головних теоретичних проблем історія російської філософії. Всебічно її дослідження є важливою національною особливістю філософської думки. Проблема особистості концентрує в собі основні питання політичного, правового, морального, релігійного, соціального та естетичного життя та думки.
Місце особистості суспільстві, умови її свободи, структура особистості, її творча реалізація є цілісний процес розвитку ідей.
Тема проблеми особистості проходить у тих чи інших формах через багато етапів історії російської філософської думки. Однак найінтенсивніше ця проблема розроблялася в XIX — на початку XX століття в різних виданнях, які відрізнялися багатством змісту.
Слов’янофіли стверджували, що справжня свобода особистості можлива лише на основі визнання релігії найвищим ступенем духовного життя. Відкидаючи раціоналізм і матеріалізм, вони відстоювали бога в людині. Постановка питання внутрішньої духовної свободи людини була безсумнівною заслугою філософів-слов’янофілів.
Слов’янофіли виступали проти особистої власності правової держави. Вони вважали, що рід, сім’я, громада, соціальні зв’язки є найкращим середовищем існування особистості. Всім формам зовнішньої свободи — політичної, правової, економічної, вони протиставляли внутрішню свободу особистості, засновану на цінностях внутрішнього світу, освітлених релігією.
Чернишевський та Добролюбов підняли цю проблему на новий щабель. Від абстрактної людської природи вони перейшли до розуміння особи як суб’єкта соціально-політичної діяльності.
Вони стверджували соціальну активність, утверджували єдність слова та справи. Людина перетворюється на особистість у процесі боротьби проти сил, що перешкоджають прогресу, проти рабства та порожньої мрійливості.
Чернишевський розробив ідею «Розумного егоїзму». Його суть: протест проти фальші та лицемірства, проти індивідуального егоїзму, проти насильства над особистістю, але «за» розумне поєднання інтересів особистості та суспільства, за єдність свідомості та поведінки.
Інакше до розробки проблеми особистості підійшов Володимир Соловйов. Він аналізував людину у масштабах глобальних, космічних, її розуміння вносило гуманістичний характер. Його дослідження сутності добра, сорому, єдності пізнання, моральності, естетики збагатили світову філософську думку.
Слід зазначити, що Соловйов у роботі “Виправдання добра” оголошував соціалізм неспроможним саме з погляду цінностей.
Він стверджував, що соціалізм, заперечуючи вищий початок, тобто. бога, «обмежує та принижує людину».
Проблема свободи особистості, якій російські філософи присвятили стільки яскравих сторінок, набула у світі особливого значення, вона стає об’єктом як політичних декларацій, а й теоретичних пошуків. Одним із них є лібералізм. Російський лібералізм виражається соціальним ладом, який багато людей уявляли собі як рух суспільства до громадянської та правової держави, де всі рівні перед законом, де інтереси особистості вищі за інтереси держави, де гарні умови праці та життя.
Глибину ідеї російського лібералізму демонструє робота одного з провідних представників російської соціально-філософської думки Петра Струве.
У працях Струве знайшло своє продовження позиція ліберального консерватизму якого він відносить таких людей, як Катерина II, Карамзін і Вяземський, Олександр Пушкін.
Струве вважав, що головна сутність тих чи інших навчань — це ставлення «до двох основних проблем культурного та державного розвитку Росії: проблеми свободи та влади». Таким чином, сплітаються дві тенденції — повна свобода особистості і водночас пошук меж цієї свободи. Класичним виразом ліберального консерватизму Струве вважав творчість А.С. Пушкіна, у якому Струве побачив поєднання як любові до свободи, і любові до влади.
Петро Струве розвивав ідеї «Великої Росії». При цьому він спирався і на історичне минуле країни, і живі культурні традиції.
Знання держави найважливішим чинником прогресу держави логічно вело до утвердження ролі права. Саме з цього Струве виступав проти свавілля та руйнівної анархії.
У 20-ті роки у статті “Наші люди” Струве виступив проти революції, і проти надій на реставрацію царату. Він писав: “Росії потрібне відродження, а чи не реставрація. Відродження всеосяжне, пройняте ідеями нації та батьківщини, свободи та власності і водночас вільне від духу та духів користі та помсти”.
Тільки зміцнення конституційних засад держави, встановлення твердих законів, створення суспільства, заснованого на міцних правових принципах, здатних запобігти будь-яким ексцесам, будь-яким формам руйнівної дії анархічної маси, що вміло спрямовується тими, хто прагне влади.
Петро Струве був переконаний у необхідності як еволюційних змін з урахуванням суворої законності, а й у можливості різноманітних компромісів з обох сторін.
Революцію 1917 року Струве назвав всеросійської катастрофою, відповідальність яку несе неповоротка влада, радикальна і ліберальна інтелігенція.
Цілком закономірно, що Струве дійшов оцінки російської революції 1917 року як “національного нещастя”, культурного, соціального та політичного краху. Він визнавав вплив марксизму на суспільну свідомість, але сама теорія не може бути джерелом гігантських історичних змін.
Таким чином, мислителі XIX — початку XX століття прагнули утвердити в суспільстві ідеї освіти і поваги до правових норм, повага до особистості.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *