Смерть і безсмертя в поезії Державіна

Тема смерті невідступно супроводжує поезію Державіна з перших нам відомих одических творінь.

У старості, на спокої, живописуючи званські краси та натюрморти, увінчані блакитним щучим пером, поет ніби знову бачить: “Де стіл був страв, там труна стоїть” — і гірко пророкує: “Зруйнується цей будинок, засохне бор і сад… ”

У різні роки, у найрізноманітніших віршах у поета, вміє так яскраво оспівувати радість життя, то майже резонерски, то лірично пристрасно проривається споконвічне “пам’ятай про смерть”.

«У світі жити нам час терміново…» — зауважує він «першому сусідові».

Радуючись одужанню мецената І. І. Шувалова, малює Харона:

На брег із човна вилазить
Старий похмурий і сивий.
І, озираючись, підпирає
Себе жахливою косою.

Зітхає над труною графині Румянцевої:

З убогим вантажем чи багатим,
Всяк повинен до вічності пристати.

Поруч із алмазною горою водоспаду Ківач поет знову повертається до мучительной думки:

Чи не бачимо кожен день трун,
Сивини старіючого всесвіту?
Чи не чуємо в бою годинника
Голос смерті, двері приховані підземною.

Так один із самих життєлюбних і бадьорих російських поетів виявляється і одним із найзачарованіших баченням смерті.

Державін був відважною людиною. Перед пугачівською розбійною вольницею, перед бурхливим Білим морем, що захльостує утлий човен, перед вельможним і царевим гнівом він не боявся, не падав духом.

А як не губитися перед начальством? Відомо, що в коридорах влада улесливо згиналися навіть ті, хто не кланявся і кулям на полі бою.

Вольова державянська відвага у віршах, у яких поет натхненно переживав власне життя (у яких формах це виявлялося), була й у невтомному нагадуванні про чергування смерті поруч із живущим. Вміння повнокровно, розкрито жити і відчувати, пристрасно переживати це єдине життя в слові, можливо, і не давало йому відвести погляду від смерті.

Але поруч із тлінним життям у Державіна завжди безсмертя, у ній і над нею – Бог.

У своєму дивовижному одязі він говорить про своє філософсько-релігійне розуміння і життя, і смерті, і безсмертя, звертаючись до Творця:

Твоєї правді треба було,
Щоб смертну прірву переходило
Моє безсмертне буття:
Щоб дух мій у смертність одягнувся
І щоб через смерть я повернувся,
Батьку! — у безсмертя Твоє.

В «Поясненнях» на власні твори Державін у зв’язку з одою «Бог» привів про себе (говорячи про себе в третій особі, ніби продовжуючи цезаревську традицію, блискуче підхоплену у нас Денисом Давидовим) наступний «анекдот»: «Народився він у 1743 році 3 липня, а 1744 року, в зимових місяцях, коли з’явилася комета… то він, бувши близько двох років, побачивши її і показавши пальцем, був у няньки на руках, перше слово сказав: «Бог».

Розповідаючи про своє дитинство, про те, як його, кволого новонародженого, запікали, за звичаєм, у хліб, і про хвостату комету, поет робить у своїх “Записках” примітку, де пояснює, що ці дві події, можливо, були Провидінням, вони передбачили поетові важкий життєвий шлях і створення ним поеми «Бог», «яка від усіх похваляється».

З думок поета про життя і смерть ясно, що він все ж таки дійшов у своїх пошуках до гармонійного розуміння цих світових крайнощів, дійшов через віру в Спасителя. Дозрівши духом, Державін вже не тільки самому собі, а й іншим людям зумів сказати слова втіхи та надії:

Що ж мучитися і журитися,
Що смертний друг твій жив не вічно?
Життя є небес миттєвий дар;
Влаштуй її собі до спокою
І чистою твоєю душею
Благословляй доль удар.

Отже, лише в гармонії з усім сущим, включаючи народження, життя і смерть, за Державіном, утверджується зв’язок дольнього миру з Богом, досягається перемога над злом і смертю, яка аж ніяк не є перепоною на шляху до вічного життя душі людської.

© Реферат плюс