Санкт-Петербург А. А. Ахматової
Химия

Санкт-Петербург А. А. Ахматової


Завантажити реферат: Санкт-Петербург А. А. Ахматової

У століття 20 Санкт-Петербург входив, супроводжуваний тривожними та похмурими пророкуваннями. Здавалося, що міцно забуте пушкінське благословення:

Красуйся, град Петров, і стій

Непохитно, як Росія…….

У літературі початку століття панували інші настрої. Серцевою близькістю з містом, почуттям вічного зв’язку з ним пройняті «Вірші про Петербурзі» (1913) Анни Ахматової:

Серце б’ється рівно, мірно,

Що мені довгі роки!

Адже під аркою на Галерній

Наші тіні назавжди.

Вірші лаконічні і суворі, вони нагадують петербурзьку графіку художників з об’єднання «Світ мистецтва» — А. Н. Бенуа, М. В. Добужинського, А. П. Остроумова-Лебедєва.

У тому ж 1913р. почав свій шлях Володимир Маяковський – поет іншої манери, ніж Гіппіус та Ахматова. У нього вірші про Петербурзі часто вражають контрастом чорного з білим та червоним. Петербурзький туман у Маяковського несе приблизно те саме стилістичне навантаження, що й у Купріна:

У вухах уривки теплого балу,

А з півночі-снігу сивів-

Туман, з кровожерливим обличчям канібала,

Жував ​​несмачних людей.

Ще Петербург.1914.

З кожним новим петербурзьким віршем Маяковський загострює цей контраст: у власних очах поета місто-осередок бездушності, вульгарності, торгашества. Тут музиці не пробитися в душі, навіть якщо диригент у розпачі повіситься на люстрі («Дещо з приводу диригента», 1915).

У всій російській ліриці початку століття, особливо тій її частині, що пов’язана з образом Петербурга, згущується відчуття неминучою і навіть необхідною – терпіти далі немислимо! — Катастрофи.

Все скільки-небудь чудове написане місто, про його духовному образі – створено Ахматової. Ахматовский Петербург пройшов жорстокі випробування в 20-ті і 30-ті рр.., В роки Вітчизняної війни. Зрозуміло, її вірші були тоді всенародно відомі, як тепер; вони видавалися рідко і малими тиражами, не були в честі офіційної критики, не входили в шкільний і вузівський курси літератури; їх цуралися ще з того, перший чоловік Ахматової Н.С. Гумільов був розстріляний у 1921 р., а їхній син Л.М. Гумільов заарештовувався у 1935, 1938, 1949 рр.

Але справжня поезія миттєво впізнавалася, й не так ясним розумом, як інтуїцією, у потоці гучних “бродячих” віршів, як дізнається живе поруч із муляжем. Ахматову читали крадькома старшокласники, студенти, найосвіченіші молоді люди різних професій, словом, її знали ті покоління, що росли в обстановці жахливого ідеологічного тиску, брехні та залякування; ті покоління, що полягли в блокаду в Ленінграді, на Ленінградському та інших фронтах – і чоловічої їхньої частини залишилося після війни, кажуть, менше трьох відсотків… Але тонку нитку культурної традиції вони все ж таки зберегли.

Чи не всі, хто присвячував Ахматової вірші, малював її портрети, розповідав про неї, відзначали ту саму рису її вигляду: царственість. Це була царственість природна, а не зіграна, позбавлена ​​зарозумілості, але повна гідності, нітрохи не принижена в пізні роки злиденним побутом.

“Прийшла – у старому пальті, у вилиняючому капелюсі, в грубих панчохах, — записувала в щоденнику Л.К. Чуковська. – Статна, прекрасна, як завжди”.

Чуковська зазначає тут і ще одну рису Ахматової: щось петербурзьке, або – ту поруленінградське, в її образі.

Згадує Чуковська й у тому, як Ахматова у убогої кімнаті Фонтанного будинку, мовчки вказавши очима стелю і стіни і голосно кажучи про дрібниці, писала їй на листках нові вірші з “Реквієму”(1939-1961) і відразу спалювала їх над пепель.

Петербург 20століття, з усім, що йому “на роду написано”, що з ним було, є і буде, місто Ахматової, столиця її поезії. Він входить у її вірші на правах вічного героя, навіть якщо ім’я не вимовляється.

У віршах про Петербурзі 1913-1914гг. місто – учасник кохання двох, їм визначається її нетлінність: “Адже під аркою на Галерній наші тіні назавжди….” Любовний розрив-породження небезпечної петербурзької весни-“зі важким кашлем, вічним жаром”. Яка частка дісталася місту, така й поетові:

А ми живемо урочисто та важко

І шануємо обряди наших гірких зустрічей,

Коли з нальоту вітер безрозсудний

Трохи розпочату обриває мову,-

Але ні на що не проміняємо пишний

Гранітне місто слави та біди,

Широких річок сяючі льоди,

Безсонянні, похмурі сади

І голос Музи ледве чутний.

Разом з містом Ахматова зустрічає свої та його фатальні дати і не погоджується покинути його навіть заради «крилатої свободи», навіть заради врятування життя та поезії.

Місто разом з нею тужить про Блок і Гумільов у віршах 1921-22гг. Місто дарує чистоту та молитву, холод і біль, втішає спогадом про тихе недавнє щастя, про побратима з мистецтва.

Долі міста і поета ставали дедалі гіршими і все нероздільнішими. І якщо Ленінград у 30-ті роки. здається не столицею європейської, а пересилальним пунктом по дорозі в ГУЛАГ, це стільки ж біографія міста, скільки біографія поета («Трохи географії», 1937). Ці вірші писалися та спалювалися. Це був воістину голос «стомільйонного народу». Ахматова не звинувачує місто, вона почувається нарівні з ним і відстоює право на пам’ятник місту, собі, ленінградцям, старій, що вила, «як поранений звір».

І нехай із нерухомих та бронзових повік,

Як сльози, струмує підталий сніг,

І голуб тюремний нехай гуде вдалині

І тихо йдуть Невою кораблі.

Блокадні вірші Ахматової загальновідомі. Але як багато голосів говорять голосом поета про ленінградську епопею. Вона мала право по-царськи сказати: «Я була тоді з моїм народом», тому що в неї далі слідує: «Там, де мій народ, на жаль, був» («Реквієм»).

Все це дає можливість зрозуміти, чому відразу після війни, тільки-но народ став підніматися після жахливих втрат і страждань, влада стала переслідувати насамперед Ахматову і Зощенко: вони були письменники народні не в казенному, а й справжньому значенні цього слова, тому їх так боялися, бо рвалися заткнути їм роти.

Замордувати поета злочинна влада могла, але принизити виявилося неможливим:

Мені, позбавленої вогню та води,

Розлученою з єдиним сином.

На ганебному помості біди,

Як під тронним стою балдахіном.

Черепки. 1952

Все після військову творчість Ахматової, насамперед “Поема без героя”(1940-1962), пронизане роздумами про історичні долі країни, явлених у образах дорогих їй людей, її міста: “ніч Петербурга” і Блок – “трагічний тенор епохи”, прощається з Пушкіним Будинком; «залізна і порожня» ніч змученого страхом Ленінграда, «де даремно клич і кричи» і де у Мандельштама «ключики від квартири», як перепустка в безсмертя; осяяний єдиним світлом “єдиний” Літній сад, що навіває думку про вічну красу і вічний спокій.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *