Реферат - А.І.  Солженіцин: "Один день Івана Денисовича"
Химия

Реферат — А.І. Солженіцин: «Один день Івана Денисовича»


Завантажити реферат: А.І. Солженіцин: «Один день Івана Денисовича»

» Один день Івана Денисовича » пов’язані з однією з фактів біографії самого автора — Экибастузским особливим табором, де взимку 1950-51 р. на спільних роботах було створено це оповідання. Головний герой оповідання Солженіцина — Іван Денисович Шухов, звичайний в’язень сталінського табору. У цьому оповіданні автор від імені свого героя оповідає лише один день із трьох тисяч шестисот п’ятдесяти трьох днів терміну Івана Денисовича. Але й цього дня вистачить щоб зрозуміти те, яка обстановка панувала в таборі, які існували порядки та закони, дізнатися про життя ув’язнених, жахнутися цьому. Табір – це особливий світ, що існує окремо, паралельно до нашого. Тут зовсім інші закони, які від звичних нам, кожен тут виживає по-своєму. Життя в зоні показано не з боку, а зсередини людиною, яка знає про неї не з чуток, а за власним досвідом. Саме тому розповідь вражає своїм реалізмом.

«Слава тобі, Господи, ще один день пройшов!» — Закінчує свою розповідь Іван Денисович, «Минув день, нічим не затьмарений, майже щасливий». Цього дня Шухову справді пощастило: бригаду не вигнали на Соцмістечко тягнути дріт на морозі, без обігріву, пройшов карцер, відбувся лише миттям підлог у наглядальній, отримав в обід зайву порцію каші, робота дісталася знайома – стіну класти на ТЕЦ, клав весело, минув благополучно шмон, і проніс у табір ножівку, підробив увечері у Цезаря, купив у латиша дві склянки самосаду, а, найголовніше, те, що не захворів, перемігся.

Івана Денисовича Шухова засудили на десять років у сфабрикованій справі: його звинуватили в тому, що він повернувся з полону з секретним німецьким завданням, а яке саме воно було — так і не зміг ніхто придумати. Шухова спіткала та сама доля, що й мільйони інших людей, що воювали за Батьківщину, але після закінчення війни з бранців німецьких таборів виявилися бранцями сталінських таборів ГУЛАГу. Як людина вона не може не викликати поваги: ​​незважаючи на всі умови вона зуміла зберегти доброту, доброзичливе ставлення до людей, не розлютилася, не втратила людяності. Шухов готовий поділитися останнім з гарною людиною, навіть просто для того, щоб принести тому задоволення. Іван Денисович пригощає печивом Альошку-баптіста, щоб хоч чимось побалувати, підтримати його, адже той «усім догоджає, а заробити не може». А як Іван Денисович ставиться до Гопчика! Для нього Гопчик майже як рідний син. Це людина мені глибоко симпатична, на відміну, наприклад, від шакала Фетюкова, колишнього високого начальника звиклого командувати, який не гидує навіть діставати недопалки з плювальниці. Це справжній шакал, який живе за рахунок недоїдків інших. Лизати чужі тарілки, дивитися людині в рот чекаючи того, що йому щось залишать — для нього звичайна справа. Він не може викликати огид, навіть зеки відмовляються з ним працювати, називаючи його м-ом. У зоні в нього не залишилося навіть краплі чоловічої гордості, він відверто плаче, коли його б’ють за лизання тарілок. Справді, кожен вибирає собі шлях виживання, але найнегідніший шлях — це шлях стукача Пантелєєва, який живе з допомогою доносів інших зеків. Під приводом хвороби він залишається в зоні та добровільно стукає оперу. У таборі ненавидять таких людей, і той факт, що було зарізано троє, нікого не здивував. Смерть тут це звичайна справа, а життя перетворюється на ніщо. Це лякає найбільше.

На відміну від них Іван Денисович «не був шакал навіть після восьми років спільних робіт — і що далі, то міцніше затверджувався». Він не випрошує, не принижується. Все намагається заробити тільки своєю працею: шиє капці, підносить бригадиру валянки, займає чергу за посилками, за що отримує чесно зароблене. У Шухова збереглися поняття про гордість і честь, тому він ніколи не скотитися до рівня Фетюкова, адже він саме підробляє, а не намагається заслужити, «підмазати». Як і будь-який селянин, Шухова людина напрочуд господарська: вона не може просто так пройти повз шматок ножівки, знаючи, що з нього можна зробити ніж, а це можливість додатково заробити.

На шану заслуговує і колишній капітан другого рангу Буйновський, який «на табірну роботу як на морську службу дивиться: сказано робити — значить роби». Він не намагається уникнути загальних робіт, звик усе робити на совість, а не для показухи. Шухов каже, що «змарнів міцно за останній місяць, а упряжку тягне». Буйновський не може змиритися зі свавіллям варти, тому заводить суперечку з Волковським про статтю кримінального кодексу, за що й отримав десять діб карцеру. Симпатичний бригадир Тюрін, який потрапив у табір лише тому, що його батько був кулак. Для бригади він як батько рідний завжди намагається відстояти інтереси бригади: отримати більше хліба, вигідну роботу. Вранці Тюрін дає кому треба, щоб його людей не вигнали на будівництво Соцмістечка. Слова Івана Денисовича у тому, що » хороший бригадир друге життя дасть » цілком підходять для характеристики Тюріна як бригадира. Ці люди, незважаючи на все, виживають за рахунок своєї праці. Вони б ніколи не змогли вибрати собі шлях виживання Фетюкова або Пантелєєва. Жалість викликає Альошка-баптист. Він дуже добрий, але дуже слабодушний – «ним не командує лише той, хто не хоче». Висновок для нього — це воля Бога, у своєму висновку бачить тільки добрий, він сам каже, що «тут є час про душу подумати». Але Альошка не може пристосуватися до табірних умов і, на думку Івана Денисовича, довго не протягне. Хапкою, якої не вистачає Альошці-баптисту, має Гопчик, шістнадцятирічний хлопчина, хитрий і не втрачає можливості урвати шматок. Він був засуджений за те, що носить молоко до лісу бендерівців. У таборі йому пророкують велике майбутнє: «З Гопчика правильний буде табірник… менше як хліборізом йому долі не пророкують».

На особливому становищі перебуває у таборі Цезар Маркович, колишній режисер, який не встиг зняти своєї першої картини, коли потрапив до табору. Він отримує з волі посилки, тому може собі дозволити багато того, що не можуть інші ув’язнені: носить нову шапку та інші заборонені речі, працює в конторі, уникає загальних робіт. Хоча Цезар перебуває вже досить довго у цьому таборі, його душа все ще у Москві: обговорює з іншими москвичами прем’єри у театрах, культурні новини столиці. Він цурається інших ув’язнених, дотримується лише Буйновського, згадуючи про існування інших лише тоді, коли він потребує їхньої допомоги. Багато в чому завдяки своїй відчуженості від реального світу, на мій погляд, і посилки з волі йому вдається виживати в цих умовах. Особисто у мене ця людина не викликає жодних почуттів. Він має ділову хватку, знає, кому і скільки треба дати.

Розповідь Солженіцина написаний простою мовою, він не вдається до якихось складних літературних прийомів, тут немає метафор, яскравих порівнянь, гіпербол. Розповідь написана мовою простого таборового ув’язненого, саме тому використовується дуже багато «блатних» слів та виразів. «Шмон, стукати куму, шістка, придурки, падла», все це нерідко можна зустріти в повсякденному мовленні зеків. У оповіданні удосталь зустрічаються і недруковані слова. Деякі з них змінені Солженіцином у написанні, але сенс у них залишається той самий: «…бальник, …отрути, гребаний». Особливо багато їх вживає завстоловий, коли намагається зіштовхнути напірних зеків з ганку їдальні. Я думаю, щоб показати життя в таборі, що панують порядки та атмосферу, просто було не можна це не використати. Час минає, а висловлювання залишаються, ними благополучно користуються не лише в сучасних зонах, а й у звичайному спілкуванні між собою багато людей.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *