Політична журналістика – це дзеркало напружених процесів
Тести та шпаргалки

Політична журналістика – це дзеркало напружених процесів


Політична журналістика народилася назавжди. Еля, в різні години, розуміння якого розуміння було різним. Так ідеться, так би мовити, і просування до самої політичної журналістики як явища і до політичних журналістів зокрему. І все-таки «роздумування» та «налаштування» були прикладами (часто) тихих процесів, якими вони були в нашому невідомому стані.

На радіанській годині політичний журналіст винен у тому, що він пропагандист і розуміє, що є єдино правильною позицією – позиція партії, інакше з політичного журналіста легко перетворитися на політичну промову. Гаразд, чого хотіти в годинах, якщо політику часто крутять у віршах про коханни, тверджучі, смороду, щоб підняти «моральний дух Радянської влади».

У годину національно-яскравих потрясінь, як у 80-ті – на качанах 90-х, політична журналістика переганяла свою оду слову, а з досягнень незалежності опозиції до Комуністичної партії України бачення вийшов з-під контролю. Роль змістовної преси, оскільки в той час на Західній Україні вона виявилася важливішою (керівники газет дружили в країнах Балтії, а потім переїхали зі Львова і Тернополя), все ж варто подивитися. Для читача такого типу бачення відзначалася просвітницька функція, для читача «стала» полум’я променистої історії. В ту годину політика все поважала;

1991-1992 рр. стали долями нового покоління журналістики, в тому числі й політичної. Завоювання незалежності змусило сучасних журналістів переглянути свої позиції, переглянути, переосмислити роль ЗМІ у цій галузі. Це було нелегко. Що ще важливіше, було дано підставу, усвідомлення того, що свободу слова можна встановити, що журналіст не винен у закликах до тих самих партій, підтримати їхню ідеологію. В Україні були проголошені всі свободи. Але заявити — не значить усвідоміти. Решту дня я не бачив. Не знаючи потреби свободи, якщо немає самої свободи, вона буде записана на папері і про неї можна буде багато говорити.

Відомий німецько-американський філософ, психолог, соціолог Еріх Фромм підкреслював дуалістичну природу свободи. Він писав, що «у боротьбі за свободу поваги до народу майбутня була акцентована на прямій ліквідації старих форм панування та породженого ним примусу; з ким не можемо чи не хочемо». потурати тому, що, відмовившись від старих ворогів свободи, люди створюють собі інших, з якими нові вороги не схожі на старі плутани західного примусу, а внутрішні чиновники, як вони блокують спеціальне впровадження». Я дав: «…ми, наче зачаровані, приголомшливо відстаємо від шаленого зростання свободи перед сильними черствими силами, і, як сліпий, не натикаємося на весь тихий внутрішній примус і страхи, ніби щоб відкинути сумніви щодо завоювання свободи, ми перемагаємо одвічних ворогів, у результаті ми достатньо розумні, щоб бути суттю самої проблеми свободи, у тому числі й у тому, щоб забезпечити собі ще більшу свободу, до якої народ уже дійшов у період Нової історії; Ми забуваємо одну просту істину — проблему свободи — проблема не тільки художньої, але і якісної» [1].

Покоління радянських журналістів були переповнені цими змінами, наче в напрузі. Такого бути не могло, за трішки вина, були ок-ремих спеціальностей, внутрішньо пізнай потребу свободи (краще ходити по дузі крайових змій).

Наступне покоління, наче на палиці ліпне, між фактично двома епохами в історії України (кінець 80-х — початок 90-х років), страждало психологією борців. Воно хоробро боровся «проти» і руйнував старе. Алексего був забутий для створення нової держави, і в контексті нової української журналістики. Відоме молоде покоління журналістів, ніби виросло, сформувалося в період незалежності, з одного боку, вони скуштували смак свободи, а з іншого боку, завдяки своєму прагматизму навчилися продавати свою інтелект непристойно, тобто служити олігарху, який платить за вміння). Тому сьогодні політична журналістика доведена до служіння олігархічним кланам (за незначну провину), оскільки вони поважають політичних журналістів у своєму колі в такому додатковому матеріалі для заохочення власних особливих планів, щоб не заздрити народам. .

Я тріскаю прикладом тихого процесу, більше про яків, це перетворення газети «Киевские ведомости». Back on the cob — це диво-проект. Газету прийняли так, ніби вона була цілком незалежна (за скільки можна бути незалежним з нашим суспільством). Прочитавши «черговий» у ЗМІ, газета стала вітриною інтересу до співочої групи політиків, що яскраво простежується в нинішніх політичних публікаціях.

Крім того, подивившись «Політика і культура», «Влада і політика», «Бізнес і політика», просто не говоріть про те, що у нас політизоване населення і ми будемо вимагати такої ж політизованої продукції політику остилки, оскілки. для них не в першу чергу). Не варто говорити про ті, які наша політична кон’юнктура хоче самовиразитися і обдурити пресу. Академік Анатолій Москаленко завжди говорив, що преса ні в якому разі не винна у визнаванні правил політичної кон’юнктури. Сьогодні пре-са — це не просто знання «правил», а активний учасник «гри», не починай чистого, не починай його, як тут уже мало на увазі, на жадібність владу, що її народу. Звічайно, це спряє її дратівливість з боку тиха, яка задає тон «гри». Політичні журналісти зав-жди зав-жди знали, що знають утисків як з боку влади, так і з боку її опозиції.

Свобода політичної журналістики можлива лише в громадському напруженні. В Україні йогу знають також по-іншому. Мирослав Попович вперто жує, що треба розділяти спільноту і суд. На думку йоги, «суспільство є сукупництво організації, що інститути, спільне є непомітним килиїзмом, який характеризується таким туманним рисом, як «менталітет», «культурна і політична традиція», тобто охрещена спільнота». [2].

Я досі не маю свого громадського саспенсу. Mi tilki починають говорити про потребу-hid-nist yogo wake up. З одного боку, є розуміння того, що для того, щоб спонукати громадянського суспільства для створення сучасної української нації, необхідно сформувати громадську думку зі співочим обрядом. ЗМІ, у кого може зайняти найактивніша доля (особливо, оскільки необхідно підвищувати рівень правової та політичної культури населення). З іншого боку, щоб сформувати величезну думку (навіт найшляхетнішим методом), ЗМІ винен замкнути себе в якусь свободу. Тобто, може, і мудро, що треба висвітлювати ту саму їжу, але це не так. Це більш поширений процес для ЗМІ. Немає ніяких гарантій, що ви покажете сморід того бару, який ви можете принести до відтворення, отримавши масову інформацію від майстра масової пропаганди. Адже «політика-преса-влада» — це ті, хто винен у пропагуванні суверенітету, а не тягне за собою анархію і розбрат у прірву» [3].

Ті, хто займається політичною журналістикою, як відомо, відомі в очах можливих власників, ще раз лише підтверджують свою особливу роль, більше «через це в найзначнішій концентрації форми і форми, це, здається, суть перспектив для розвиток цього суїцидального режиму» [4].

Погодьтеся, політичний журналіст без жодної середини підзвітний процесу забезпечення політичних прав і свобод громадян. Право на інформацію (серед іншого політичного) є одним із найважливіших і невидимих ​​прав наших громадян. А політичний журналіст дає можливість забрати (інакше не забрати) всю інформацію про політичні процеси в суді, що особливо актуально під час війни, якщо ви бачите вилучення політичної інформації, щоб лягти і право вибрати шкуру халк.

Література

1 Фромм Е. Втеча від свободи.- Мінськ, 1998.- С.130-131.
2. Попович М. Громадянське суспільство України: підсумки ХХ століття // День. — 1999.- 31 інф.
3. Москаленко А. З. Вступ у журналістику.- К., 1997.- С.265.
4. Там сама. — С.49.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *