Питання доказу буття бога у Фоми Аквінського
Химия

Питання доказу буття бога у Фоми Аквінського


Питання доказу буття бога у Фоми Аквінського

Завантажити реферат: Питання доказу буття бога у Хоми Аквінського

План реферату

1. Фома Аквінський – систематизатор середньовічної схоластики

2. Номіналістична критика томізму: пріоритет волі над розумом

3. Специфіка середньовічної схоластики

1. Фома Аквінський – систематизатор середньовічної схоластики

Одним з найвидатніших представників зрілої схоластики був монах домініканського ордена Хома Аквінський (1225/26 — 1274), учень знаменитого середньовічного теолога, філософа та природознавці Альберта Великого (1193-1280).

Як і його вчитель, Хома намагався обґрунтувати основні засади християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому останнє було перетворене ним таким чином, щоб воно не суперечило догматам творіння світу з нічого і з вченням про боголюдство Ісуса Христа. Як і в Августина і Боеція, у Хоми найвищий початок є саме буття.

Під буттям Хома розуміє християнського бога, який створив світ, як у тому Старому завіті. Розрізняючи буття і сутність (існування і суєтність), Хома тим не менш не протиставляє їх, а слідом за Аристотелем підкреслює їх достаток корінь. Сутності, або субстанції, мають, згідно з Фомою, самостійним буттям, на відміну від акцидетцій (властивостей, якостей), які існують лише завдяки субстанціям. Звідси виводиться розрізнення про субстанціальних і акцидентальных форм. Субстанціальна форма повідомляє будь-які речі просте буття, тому при її появі ми говоримо, що щось виникло, а при її зникненні — що щось зруйнувалося. Акцидентальна ж форма — джерело певних якостей, а чи не буття речей. Розрізняючи за Аристотелем актуальний і потенційний стан, Хома розглядає буття як перший актуальних станів. У всякій речі, вважає Хома, стільки буття, скільки у ній актуальності. Відповідно він виділяє чотири рівні буттєвості речей в залежності від ступеня їх актуальності, що виражається в тому, яким чином форма, тобто актуальний початок, реалізується в речах.

На нижчій стуні буття форма, згідно з Фомою, становить лише зовнішню визначеність речі (causa formalis); сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному ступені форма постає як кінцева причина (causa finalis) речі, якій тому внутрішньо властива доцільність, названа Аристотелем «рослинної душею», як формує тіло зсередини, — такі рослини. Третій рівень — тварини, тут форма є діюча причина (causa efficiens), тому що має у собі як мета, а й початок діяльності, руху. На всіх трьох ступенях форма по-різному приходить в матерію, організуючи і одушевлюючи її. Нарешті, на четвертому ступені форма постає вже не як організуючий принцип матерії, а сама по собі, незалежно від матерії (forma per se, forma separata). Це дух, або розум, розумна душа, вища зі створених сущих. Не будучи пов’язаною з матерією, людська розумна душа не гине зі смертю тіла. Тому розумнан душа носить у Хоми ім’я «самосного». На відміну від неї, чуттєві душі тварин не є самосущими, а тому вони і не мають специфічних для розумної душі дій, що здійснюються лише самою душею, окремо від тіла – мислення та воління; всі дії тварин, як і багато дій людини (крім мислення та акту волі), здійснюються за допомогою тіла. Тому душі тварин гинуть разом із тілом, тоді як людська душа – безсмертна, вона є найблагороднішим у створеній природі. Наслідуючи Аристотель, Хома розглядає розум як найвищу серед людських здібностей, бачачи і в самій волі насамперед її розумне визначення, яким він вважає здатність розрізняти добро і зло. Як і Аристотель, Хома бачить у волі практичний розум, тобто розум, спрямований на дію, а не на пізнання, який керує нашими вчинками, нашою життєвою поведінкою, а не теоретичною настановою, не спогляданням.

У світі Фоми справді сущими виявляються, зрештою, індивідууми. Цей своєрідний персоналізм становить специфіку як томістської онтології, і середньовічного природознавства, предмет якого — дію індивідуальних » прихованих сутностей » — » діячів » , душ, духів, сил. Починаючи з бога, який є чистим актом буття, і кінчаючи найменшої з створених сутностей, кожне суще має відносну самостійність, яка зменшується в міру руху вниз, тобто в міру зменшення актуальності буття істот, що розташовуються на ієрархічних сходах.

Вчення Хоми користувалося великим впливом у середні віки, римська церква офіційно визнала його. Це вчення відроджується і в XX столітті під назвою неотомізму — однієї з найбільш значних течій католицької філософії на Заході.

2. Номіналістична критика томізму: пріоритет волі над розумом

Як качці зазначалося, середньовічна філософія увібрала у собі дві різні традиції: християнське одкровення та античну філософію. У вченні Хоми взяла гору остання. Навпаки, критики томізму апелюють до біблійної традиції, у межах якої воля (передусім божественна воля — всемогутність бог) стоїть вище за розум і визначає його. Розквіт номіналізму посідає XIII і особливо XIV століття; його головні представники — Вільям Оккам (1285-1349), Йоганн Бурідан (кінець XIII-XIV століття), Микола з Отрекура (XIV століття) та ін.

У номіналізмі переглядається характерне для аристотеленської традиції (Альберт Великий, Хома Аквінський) трактування буття, що передбачає тісний зв’язок буття з категорією сутності. Хоча Хома і проводив різницю між буттям і сутністю (бо лише у бозі буття і суєтність збігаються), проте вважав, що сутність стоїть до буття ближче від інших категорій. Оскільки сутність осягається не почуттями, лише розумом, то звідси випливає, з одного боку, пріоритет розуму, з другого — ієрархічна структура тварного світу.

У номіналізмі визначальне значення набуває ідеї божественного всемогутності, а творіння сприймається як акт божественної волі. Тут номіналісти спираються на вчення Дунса Скота (бл. 1266-1308), який доводив залежність розуму від волі і вважав божественну волю причиною будь-якого буття. Однак номіналісти пішли далі Дунса Скота: якщо той вважав, що у волі бога був вибір сутностей, які він хотів створити, то Вільям Оккам скасував саме поняття сутності, позбавивши його тієї основи, яку воно мало в ранній та середній схоластиці, а саме тези про існування ідей (загальних понять) у божественному розумі. Ідеї, згідно з Оккаму, не існують у божественному розумі як прообрази речей: спочатку бог творить речі своєю волею, а ідеї виникають у його розумі вже після речей, як уявлення речей.

Номіналісти не розривають і з Аристотелем, але дають його філософії іншу, ніж Фома, інтерпретацію, спираючись на вчення Аристотеля про первинну сутність як одиничний індивід.

Відповідно до Оккаму, реально існує лише одиничне; будь-яка веш поза душею поодинока, і лише у душі, що пізнає, виникають загальні поняття. З цього погляду сутність (субстанція) втрачає своє значення чогось самостійно сущого, якому належать акциденції, що не мають буття крім субстанцій: бог, згідно з номіналістами, може створити будь-яку акциденцію, не потребуючи для цього субстанції. Зрозуміло, що при цьому розрізнення субстанціальних та акцидентальних форм втрачає своє значення, і головне поняття томізму – поняття субстанціальної форми – більше не визнається необхідним. У результаті буття речей (сутність) і її просте емпірично дане буття (явище) виявляються тотожними. Номіналізм не визнає різних буттєвих рівнів речей, їхньої онтологічної ієрархії. Звідси рівний інтерес до всіх деталей та подробиць емпіричного світу. Орієнтація на досвід — характерна риса номіналізму, яку згодом переймають спадкоємці середньовкового номіналізму англійські філософи емпіричного напряму — Фр. Бекон, Дж. Лок, Д. Юм.

Номіналізм формує нове іредставлеіі про пізнання і природу пізнаючого розуму. Оскільки пізнання спрямовано не так на сутність речі, але в річ у її одиничності, воно є інтуїтивне пізнання (споглядання окремих властивостей речі), його предметом виявляються акциденції, і знання трактується як встановлення зв’язок між явищами. Це веде до перегляду арістотелівської і томістської логіки і оітології, для яких субстанція є умовами можливості відносин (не випадково в томізмі гіосологія — учні про пізнання не існує незалежно від онтології — вчення про буття). Теоретична здатність у номіналізмі втрачає свій оітологічний характер, уми більш не розглядаються як вищі в ієрархії створених сущих. Розум, з погляду Миколи з Отрекура, є не буття, а уявлення про буття, спрямованість на буття.

Так у номіналізмі формується уявлення про суб’єкт, що протистоїть об’єкту як особливий реальності, і про пізнання як суб’єкт-об’єктному відношенні. Такий підхід сприяє виділенню гносеології в самостійну область дослідження. Але одночасно виникає суб’єктивістське тлумачення розуму, людського духу, народжується переконання, що явища психічного ряду достовірніші за фізичні, оскільки дані нам безпосередньо, тоді як фізичні — опосередковано. У теології у своїй підкреслюється пріоритет віри над знанням, волі — над розумом, практично-морального початку — перед теоретичним.

У цілому нині номіналізм значною мірою визначив напрям і характер розвитку як філософії, і експериментально-математичного природознавства XVI-XVII століть.

Саме з номіналізмом було пов’язано також розвиток матеріалізму в епоху Відродження і в новий час.

3. Специфіка середньовічної схоластики

Середньовічна філософія увійшла в історію думки під ім’ям схоластики, яке вже з давніх-давен вживається в номінальному сенсі як символ відірваного від реальності, порожнього словоспрі. І для цього, безперечно, є підстави.

Головна відмінна риса схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як «служницю теології».

Починаючи приблизно з XI століття в середньовічних університетах зростає інтерес до проблем логіки, яка в ту епоху мала назву діалектики і предмет якої становила робота над поняттями. Велике впливом геть філософів XI-XIV століть справили логічні твори Боеція, коментував » Категорії » Аристотеля і створив систему тонких розрізнень і визначень понять, з допомогою яких теологи намагалися осмислити » істини віри » . Прагнення до раціоналістичного обгрунтування християнської догматики призвело до того, що діалектика перетворилася на одну з головних філософських дисциплін, а розчленування і найтонше розрізнення понять, встановлення визначень і дефініцій, що займало багато уми, іноді вироджувалося в вагомі миоготомні іостро.

Захоплення таким чином ионятой діалектикою знайшло своє вираження у характерних для середньовічних університетів диспутах, які іноді тривала по 10-12 годин з невеликою перервою на обід. Ці словоріння і хитросплетіння схоластичної вченості породжували себе опозицію. Схоластичній діалектиці протистояв різні містичні течії, а в XV-XVI століттях ця опіозиція отримує оформлення у вигляді гуманістичної світської культури, з одного боку, і неоплатонічної натурфілософії, з іншого.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *