Онтологія в історії філософії

Першими філософами, які ввели категорію «буття», були: Парменід; Демокріт; Платон; Аристотель.

Під Парменідом і Гераклітом розуміли весь світ. Для Демокріта буття — це не весь світ, а основа світу. Цей філософ ототожнював буття з простими фізичними неподільними частинками — атомами. Усе багатство і безліч світу він пояснив наявністю нескінченної кількості атомів.

Буття для Платона — це щось вічне і незмінне, що можна пізнати лише розумом. Чуттєве буття (світ реальних речей) філософ протиставив чистим ідеям, зводячи тим самим буття до безтілесного творіння — ідеї.

Аристотель відкинув платонівське вчення про ідеї як надприродні та незалежні сутності, не пов’язані з існуванням окремих речей (чуттєве буття), і висунув пропозицію розрізняти різні рівні буття (від чуттєво конкретного до універсального).

Аристотель запропонував десять категорій буття:

— сутність;

— якість;

— номер;

— ставлення;

— місце;

— час;

— посада;

— володіння;

— дія;

— страждання.

У давньогрецькій філософії проблема буття розглядалася з двох точок зору:

— проблема буття обмежувалася самою природою (земним світом і космосом);

— у проблемі буття виявилася абсолютизація знання про предметно-чуттєвий світ (вічні безтілесні ідеї).

З настанням християнської ери відбулося поєднання філософії з інтенсивним пізнанням Бога.

У середні віки сформувався так зване онтологічне доказ існування Бога, що полягало у виведенні Абсолютного буття з поняття буття, а саме: те, що більше за те, що неможливо уявити, не може існувати лише в розуму. Або ви можете думати про це, і можливо існувати поза розумом, що суперечить початковій передумові.

В епоху Відродження, а особливо в Новий час, відбувається секуляризація філософії, а згодом і чітке розмежування філософії і природознавства. У зв’язку з цим відбувається об’єктивація концепції буття і, водночас, розвиток суб’єктивістських концепцій.

Термін «онтологія» з’явився в 17 столітті. Онтологією стали називати вчення про буття, свідомо відокремлене від теології. Це сталося наприкінці Нового часу, коли у філософії протиставлялися сутність і буття. Онтологія цього часу визнає першість можливого, що мислиться як первинне по відношенню до буття. Тоді як існування є лише доповненням до сутності як можливості.

У 19 столітті філософське розуміння буття доповнилося принципом історизму, згідно з яким буття предмета розкривається лише через повноту його історії. Філософи того часу вважали, що можна знайти спосіб у процесі пізнання перейти від даного в мисленні предмета через явище (явище) до його буття як такого.

Першим філософом, який обґрунтував принцип тотожності буття і мислення, був Гегель. Він заперечував «зовнішній» пізнає суб’єкт, чужий світу буття.

Виходячи з об’єктивного ідеалізму Гегеля, поняття буття набуло значення не стану, а закономірного і вічного руху. Її існування є реальність, обмеженість, кінцевість, несвідомість, об’єктивність.