Бінарна алгебраїчна операція
Химия

Лікування хронічних вірусних гепатитів.


Лікування хронічних вірусних гепатитів.

Завантажити реферат: Лікування хронічних вірусних гепатитів

Вірусні гепатити є однією з найактуальніших проблем інфекційної захворюваності. Число інфікованих вірусом гепатиту В досягає 300 млн., а вірусом гепатиту С близько 500 млн. людей у ​​всьому світі. Щороку від цирозу печінки вірусної етіології вмирає понад 1,5 млн. людей. Актуальність проблеми загострюється тим, що захворювання розвивається частіше у молодому працездатному віці, що завдає величезних економічних збитків державі.

У Росії останні 3 роки відзначається зростання захворюваності як гепатитом У, і гепатитом З. Кількість хворих на гепатит З протягом року зросла більш ніж 40%. Збільшення захворюваності, найімовірніше, зумовлено зростанням наркоманії, зокрема з використанням наркотиків, що вводяться парентерально. Безумовно, покращилася діагностика вірусних гепатитів, що дозволяє частіше виявляти захворювання на ранніх стадіях, однак у деяких регіонах потрібне посилення діагностичної бази.

Симптоми, що дозволяють запідозрити хронічне захворювання печінки неспецифічні і включають стомлюваність, підшкірні крововиливи, жовтяницю, свербіж шкіри. Як правило, симптоматика виникає при наявності високої активності процесу.

Основні показники крові, які використовують для діагностики ураження печінки, включають дослідження білірубіну, альбуміну, гамма-глобулінів, амінотрансфераз (АЛТ, АСТ), лужної фосфатази, гаммаглютамілтранспептидази, протромбінового часу, сироваткового заліза.

Біопсія печінки дозволяє гістологічно оцінити ступінь активності та тяжкість ураження печінки. Розвиток цирозу печінки характеризується структурними незворотними рубцевими змінами паренхіми печінки.

Хронічний гепатит пов’язаний з персистенцією ДНК-вірусу (HBV), геном якого може існувати в епісомальної (вільної) і хромосомальної (інтегрованої) формах. Було виділено дві біологічні фази розвитку HBV: рання реплікативна та пізня нереплікативна (інтегративна).

У сироватці крові в реплікативну фазу циркулюють поряд з HBsAg, HBeAg, анти-HBc IgM ДНК-HBV та ДНК-HBV-полімераза, які визнані маркерами фази реплікації HBV. Виняток становлять мутантні віруси, при реплікації яких кров не надходить HBeAg. У тканині печінки виявляються ДНК-HBV та HBcAg. Під час цієї фази можлива елімінація HBV як спонтанна так і при використанні противірусної терапії. З реплікацією HBV у гепатоцитах пов’язані активність (некрози гепатоцитів) та прогресування патологічного процесу у печінці.

На пізніших стадіях розвитку HBV-інфекції відбувається інтеграція фрагмента ДНК вірусу, що несе гени HBsAg в ДНК гепатоциту з подальшим кодуванням та синтезом переважно HBsAg за участю ДНК-полімерази гепатоциту. Про перехід реплікативної фази в інтегративну свідчить сероконверсія HBeAg у відповідні антитіла (анти-HBe), зникнення із сироватки крові ДНК-HBV, ДНК-полімерази та HBcAg з тканини печінки. Інтеграція геному HBV в геному гепатоциту супроводжується настанням клінічної та гістологічної ремісії хронічних захворювань печінки аж до формування хронічного безсимптомного носія HBsAg з мінімальними змінами в тканині печінки.

Хронічний гепатит З (ХГС) пов’язані з персистенцією вірусу гепатиту З, геном якого представлений одноцепочной РНК. Виділяють кілька штамів вірусу, найагресивнішим вважається штам 1b. При реплікації HCV у сироватці виявляються анти-HCV класу IgM та РНК-HCV, при припиненні реплікації протягом тривалого часу можуть виявлятися тільки анти-HCV IgG. Реплікація вірусу гепатиту С завжди поєднується з наявністю некрозів гепатоцитів (з активністю) та прогресуванням захворювання.

Хронічний гепатит D (HDV-інфекція) обумовлений інфікуванням невеликим дефектним РНК-вірусом, що використовує як оболонку HBsAg вірусу гепатиту В. Маркерами дельта-інфекції є HDV-РНК і антитіла до дельта-антигену класу JgM і JgG.

Реплікація HDV зазвичай поєднується з високою активністю запального процесу в печінці.

Ще до відкриття противірусних агентів відомі гепатологи висловлювали думку необхідність етіотропної терапії хронічних гепатитів. Проте можливість безпосереднього на вірус виникла лише у 80-ті роки з появою в арсеналі терапевтичних засобів інтерферонів -альфа (ІФН-α).

Цілями противірусної терапії хронічного вірусного гепатиту є:

елімінація або припинення реплікації вірусу

купірування або зменшення ступеня активності запалення

попередження прогресування хронічного гепатиту з розвитком віддалених наслідків, включаючи цироз та гепатоцелюлярну карциному.

У лікуванні хронічних вірусних гепатитів В, С і Д, а також гострого гепатиту С єдино ефективними на сьогоднішній день залишаються ІФН-α, як монотерапії, так і в комбінації з іншими засобами (наприклад з синтетичними нуклеозидами, урсодезоксихолевой кислотою, антиоксидантами та ін. .).

Механізми противірусної дії ІФН-α недостатньо вивчені. Передбачається, що останній пригнічує синтез специфічних макромолекул, що беруть участь у реплікації компонентів вірусу та у зборі повного віріону. Крім того, він має імуномодулюючу дію: підвищує цитотоксичний ефект Т-кілерів, активність НК-клітин та макрофагів, впливає на гуморальні фактори імунітету.

За способом виробництва ІФН-α можна поділити на нативні та генноінженерні. До нативних відносяться людський лейкоцитарний та лімфобластоїдний інтерферон альфа-n1 (lns) – (Веллферон). Особливістю нативних препаратів є наявність безлічі підтипів, частина з яких гліколізована, що максимально наближає їх до ендогенного ІФН-α. До рекомбінантних відносять ІФН альфа-2а (Реаферон, Роферон А) -альфа 2b (Інтрон А, Реальдирон) і -альфа2с (Бероферон та ін). Дані препарати містять один (негликолізований) підтип і їхня просторова структура відрізняється від ендогенного ІФН-α.

На сьогодні не існує стандартної схеми лікування хронічного гепатиту В. Поруч авторів найбільш ефективним вважається підшкірне або внутрішньом’язове введення ІФН-α в дозі 5 — 6 МО щодня протягом 6 місяців або 10 МО 3 рази на тиждень протягом 3 місяців. Гострий гепатит С рекомендують лікувати у дозі 3 – 6 МО підшкірно 3 рази на тиждень протягом 3 місяців. При хронічному гепатиті призначається 3 — 6 МО 3 десь у тиждень протягом 12 — 18 місяців. Ко-або суперінфікування вірусом гепатиту D вимагає призначення ІФН-α у дозі 10 МО 3 рази на тиждень протягом 12 місяців.

Ефективність інтерферонотерапії при вищевказаних схемах приблизно однакова як при використанні нативних, так і рекомбінантних ІФН-α. Так, при ХГВ стійкий ефект спостерігається у 40 — 50% хворих. При ХГС ефект залежить від генотипу вірусу. Найбільш важко терапії піддається генотип 1b, у цьому випадку ефект відзначається приблизно у 10% хворих при використанні рекомбінантних ІФН-α та у 18% пацієнтів при використанні лімфобластоїдного ІФН-α. Краще терапії піддаються 2-й та 3-й генотипи. Стійкий ефект у цьому випадку досягається більш ніж у 40% випадків при використанні Веллферона і лише у 25 — 30% випадків при використанні рекомбінантних ІФН-α (Bacon et al. 1995, Bardelli et al. 1995).

Побічні ефекти ІФН-α включають гарячку, озноби, біль голови, артралгії, депресію, шкірні висипання, алопецію, диспепсичні розлади, мієлосупресію. Можливий розвиток або посилення аутімунних реакцій, зокрема ураження щитовидної залози (аутоімунний тиреоїдит). Однією з найбільш значущих проблем є розвиток антитіл, що нейтралізують, до ІФН-α, що частіше спостерігається при використанні рекомбінантних препаратів (від 7% при використанні ІФН-α2b до 30% при використанні ІФН-α2а). Для нативних ІФН-α частота розвитку антитіл, що нейтралізують, становить 1,2%. Важливо знати, що антитіла до ІФН-α найбільш ефективно нейтралізують підтип ІФН-α, який стимулював їх продукцію. Виявлено перехресну реактивність нейтралізуючих антитіл щодо рекомбінантних препаратів. Завдяки безлічі підтипів, які можуть не зв’язуватися з нейтралізуючими антитілами до рекомбінантних ІФН-α, Веллферон може бути використаний у лікуванні хворих, у яких розвинулася резистентність до рекомбінантних ІФН-α або за наявності рецидивів захворювання на фоні їх прийому.

Протипоказаннями до призначення ІФН-α є гіперчутливість до препаратів, наявність печінково-клітинної недостатності, вагітність, виражена лейко- та тромбоцитопенія. Велику обережність необхідно дотримуватися за наявності у хворих на ХГ супутніх захворювань нирок, серцево-судинної та центральної нервової системи, психічних розладів, аутоімунних захворювань, бронхіальної астми.

Таким чином, єдиним ефективним методом лікування хронічних гепатитів вірусної етіології залишається ІФН-α, що дозволяє припинити реплікацію вірусу та уповільнити прогресування захворювання на цироз та гепатоцелюлярну карциному. Незважаючи на високу вартість і відносно низьку ефективність курсу інтерферонотерапії в багатьох розвинених країнах визнано економічну користь даної терапії для держави, оскільки знижується частота розвитку тяжких наслідків хронічних вірусних гепатитів, що дозволяє повернути працездатність молодим пацієнтам, скоротити витрати на лікування цирозу та знизити кількість дорогої операції, як трансплантація печінки. Поруч авторів відзначено перевагу використання нативних препаратів, оскільки вони дещо краще переносяться хворими і дещо частіше відзначається стійка ремісія під час використання в стандартному режимі. Найбільш безпечним у плані можливої ​​контамінації є препарат Веллферон, так як ступінь його очищення практично дорівнює ступеню очищення зарубіжних рекомбінантних ІФН-α.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *