Євшан-зілла - символ рідкісної землі (за спів М. Вороного «Євшан-зілла»).
Реферати

Євшан-зілла — символ рідкісної землі (за спів М. Вороного «Євшан-зілла»).


І віріс я на чужині,

Я сивію на чужині..

Тарас Шевченко

Поема Миколи Вороного «Євшан-Зілля» розповідає про ту частину історії України, яка вартує княжого добі. У ньому описана частка молодих половців, які, сповнившись, забувши Батьківщину. Така біда, як повна, неволя, потреба жити на чужині, не оминула українців. Під час військових походів вони пили сморід з повної до воріт. На початку нападу на Київську Русь нашому народові чинили опір кримські татари, турки та інші вороги, плюючи на землю, забираючи жінок і дітей у рабство. Живучи на чужині, діти часто забували про свою Батьківщину. І дехто з молодих людей стати воїном при чужій армії.

Якщо ви захочете піти у вірші про наближення далекої години, ви також будете збочені від теперішнього. Не лише в період заснування Київської Русі українські негаразди почали відділятися від їхньої Батьківщини.

Наш край часто переживав важливі часи, якщо багаті люди мали можливість отримати найкращу частку в чужих далеких краях. У народі недарма кажуть: «Наш цвіт на всьому світі». Кілька українців зараз звільняються з Росії, Сполучених Штатів Америки, Канади, європейських земель…

Половецькому юнакові про рідний край розповідав чарівний степ Євшан-зілла. Українці не з власної волі ставали волоцюгами, розлучалися з рідною землею, брали з собою здалеку, часто важливу дорогу тих, хто міг розповісти про вітчизну: вишивали рушники й сорочки, одягали чорні та інші костюми.

Той, хто випадково опинився в Росії, на Уралі, не міг не згадати про мальви, що ростуть тут, у селах. Це дзвіночки наших українських літер, щоб лунати повітрям і дорогами, і біля білих хат. Не треба довго думати, просто зрозумійте: ви тут живете, а раніше тут жили українці.

Біля ліжка тоненька гілочка степової трави розбудила сонне серце половецького сина. Це не просто літературний образ. А в житті так турбувало, що один єдиний народ турбував людину рідною землею. Так, як це сталося в описі австралійської письменниці Лідії Гаєвской-Денес «Ніжинські огірки». Якщо вона подивилася на хату, то її бабуся Настя, середнього розміру, небагатих речей, які взяла з собою в чужу лінію, поставила вузлик з носів Ніжинських огірочків. Бабуся думала, що на чужині матиме своє українське містечко. Але почав розпинати: валізка на дверях порвалася, все зіпсувалося.

Якщо бабуся згадувала про неї, гірко плакала, то бралася переглядати промови: може, ти більше витратив? Як запалив вишиванку, з неї вилетіло одне-єдине зерно. Бабуся засміялася від радості. Для одного зерна велика грядка землі не потрібна. На те вона розтрощила з дощок ширму, насипала землю, змочила зерно кукурудзи, щоб воно швидше проросло *, а потім посадило. Виріс на вікні проти сонця. Бабуся дивилася за ним, пила. І народили огірки! Їх було лише троє. Одна бабуся доглядала, бо не втрутилася: пахла рідною землею, за якою сумувала. Своїм онукові дала ще одну овечку, щоб малеча скуштувала смак української огірочки. А з третього взяв день. Його вже застряг на маленькому ліжку.

Протягом року мені знову випала можливість подорожчати. Одного разу через море, в далеку Австралію. Не забула бабуся про наші Ніжинські огірки, взяла їх із собою. В Австралії небо осяяло місто Ніжинські Огірки. Іншим людям, які йшли до неї, вона віддала їй. Навіть на чужині овочі росли, а смак Малі CEII – український. Ворожили про далекий рідний край.

Завершіть свою поему «Євшан-зілла» Миколи Воронія цим обрядом: здогадавшись про твою Вітчизну, син половецького хана, прорвавшись у темну ніч, на довгу дорогу, з байраками та ярами, мимохідь цвірінькаючи до правого степу на о. раз з мудрим старим вщуном.

І в перший рік українська історія склалася так, що вони ніколи не могли повернути кордон на землю власних дітей і батьків. Лише в години незалежності сморід міг прийти до рідної землі, піддатися, до свого історичного коріння. Дехто застряг тут жити. Так багато українців та їхніх дітей приближалися до чужини, щоб зберегти рідну мову, традиції.

Хтось надихає нас, рідних мешканців України, вчитися у них, як треба любити свій край, національні традиції. Інакше ми можемо стати схожими на половецького юнака, до якого звернулася лише пам’ять про чари.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *