Художня ідея у поемі «Реквієм»
Химия

Художня ідея у поемі «Реквієм»


Завантажити реферат: Художня ідея у поемі «Реквієм»

Ідея «Реквієму» А. Ахматової може бути виражена у формі повинності та протиріччя. Поет повинен висловити своє особисте горе, інакше — параліч пам’яті та «божевілля». «Поет повинен висловити народне горе, стати голосом «стомільйонного народу», інакше — розрив історичної пам’яті та втрата історичного сенсу — не єдина можлива реакція на жах того, що сталося — німота.» Звідси трагічне протиріччя » Реквієму » : необхідність слова у ситуації німоти. Б. Пастернак у своїй рецензії на військові вірші А. Ахматової писав про один з них: «Її вірші про вбитого ленінградського хлопчика сповнені жахливої ​​гіркоти і написані немов під диктовку матері або старої севастопольської солдатки». Перш ніж звернутися до «Реквієму», наведемо один із військових віршів Ахматової і придивимося до того, якими засобами складається враження записування під диктовку вбитої горем матері:

І всі, кого моє серце не забуде,
Але когось ніде чомусь немає…
І страшні діти, яких не буде,
Яким не буде двадцять років,
А було вісім, а дев’ять було, А було…
— Досить, не муч себе,
І всі, кого ти справді любила,
Живими залишаться для тебе.

Дві крапки, що обривають фрази, напівбожевільне «чомусь», в якому ховається відчайдушне «чому?», ще ближче до божевілля — перерахування, що передає невідступність горя («А було вісім, а дев’ять було, / А було…» «) — це все ознаки мови на межі німоти. На рубежі тридцятих — сорокових Ахматова, якщо так можна сказати, пише під диктовку німоти:

Останню та найвищу нагороду – Моє мовчання – віддаю Великомученику Ленінграду.

Немота, неможливість говорити стає лейтмотивом «Реквієму», поемі про мир як безглуздий сон і про горе, безсловесне, невимовне:

Все переплуталося навіки,
І мені не розібрати
Тепер хто звір, хто людина,
І довго чи страти чекати.

Ось як про це міркує І. Бродський: «Трагедійність «Реквієму» не в загибелі людей, а в неможливості того, хто вижив цю загибель усвідомити. Його, «Реквієму», драматизм не в тому, які жахливі події він описує, а в тому, у що ці події перетворюють твою… свідомість, твоє уявлення про себе».

Ніхто в російській поезії не міг краще за Ахматову простим і стриманим словом висловити екстремальний душевний стан. Ця дивовижна властивість її віршів виявилося ще в 10-ті роки, коли були написані такі, наприклад, рядки:

Десять років замирань і криків,
Усі мої безсонні ночі
Я вклала у тихе слово
І сказала його – даремно.

Пережите Ахматової у тюремних чергах, однак, перевищувало всі можливі «завмирання та крики» звичайного життя. Це, як і концтабори, єврейські гетто, колимські рудники та інші жахіття XX століття, відчувалося як щось безмежне, що підриває людський досвід і «історичні звички». Як це висловити? Ахматова зробила, начебто, неможливе: висловила немоту і в такий спосіб подолала немота (тобто зробила те, чого закликала інша мучениця російської поезії ХХ століття — М. Цвєтаєва: » — Співати не можу! Це заспівай!»).

Зазнаючи жорстокі докори совісті (які намагається реконструювати І. Бродський: «… Та що ж ти за монстр такий, якщо весь цей жах і кошмар ще й з боку бачиш?»), Ахматова наражає свої ж власні страждання на поетичний аналіз:

Вже безумство крилом
Душі накрило половину,
І напуває вогненним вином
І манить у чорну долину.
І зрозуміла я, що йому
Повинна я поступитися перемогою,
Прислухаючись до свого,
Вже ніби чужому маренню.

Ліричний герой Ахматової роздвоюється: з одного боку, свідомість, яка страждає і не витримує страждання, з іншого боку, свідомість, що спостерігає за цим стражданням як би з боку:

Ні, це не я, це хтось інший страждає.
Я б так не могла, а те, що сталося,
Нехай чорні сукна покриють
І нехай віднесуть ліхтарі…
Ніч.

Вираз невимовного — завдання, не вирішуване за допомогою звичного до горя простого та стриманого слова Ахматової. Ясна логіка та класичний устрій її вірша переривається, розмір порушується. «Чорні сукна», ніч без ліхтарів — іносказання, що означають паралізовану мову, що зупинилася. Як «особистість», як ліричне «я» Ахматова не може говорити. Завдяки чому вона все ж таки каже, завдяки чому знову набуває класичних розмірів і благородної ясності? Вона отримує право слово як обов’язок — покликання сказати від імені всього » стомільйонного народу » . Вона повинна свідчити: «Колись хтось «пізнав» мене, — пише Ахматова «замість передмови». — Тоді жінка, що стоїть за мною з блакитними губами… прокинулася від властивого нам усім заціпеніння і запитала мене на вухо (там всі говорили пошепки):

– А це ви можете описати?
І я сказала:
— Можу».

І Ахматова починає свідчити – з опорою на традицію, на світову культуру. «Ми весь час чуємо різні голоси, — каже про «Реквієм» Бродський, — то просто бабій, то раптом поетеси, то перед нами Марія». Ось «бабин» голос, що прийшов із заплачок і сумних російських пісень:

Ця жінка хвора,
Ця жінка одна,
Чоловік у могилі, син у в’язниці,
Помоліться за мене.

Ось-«поетеса», що з безмірним видаленням оглядається на загиблий, як Атлантида, срібний вік:

Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці всіх друзів,
Царськосільської веселої грішниці,
Що станеться з життям твоїм…

Ось, нарешті, діда-Марії» жертовні тюремні черги прирівнюють кожну мученицю-мати до Богоматері:

Магдалина билася і плакала,
Учень улюблений камінець,
А туди, де мовчки Мати стояла,
Так ніхто глянути і не наважився.

Три стародавні традиції — народно-пісенна, поетична (недарма процитовані пушкінські слова: «каторжні нори») і християнська допомагають ліричній героїні «Реквієму» вистояти у нечуваному випробуванні. «Реквієм» завершується подоланням німоти та безумства — урочистим та героїчним віршем. Вірш перегукується зі знаменитими «Пам’ятниками» — Горація, Державіна та Пушкіна. Ахматова «дає згоду» на пам’ятник собі, але з умовою, що поставлять його

…тут, де я стояла триста годин
І де мені не відкрили засув.

Тобто з умовою, що це буде пам’ятник не поетові, а матері, одній із багатьох та багатьох. Завершення «Реквієму» таким «пам’ятником» означає перемогу людини над жахом та заціпенінням, перемогою пам’яті та сенсу:

Бо і в смерті блаженної боюся
Забути гуркіт чорних марусь,
Забути, як похила хлюпала двері
І вила стара, як поранений звір.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *