Галицьке Волинське князівство.  Давня Русь
История

Галицьке Волинське князівство. Давня Русь


Галицько-Волинське князівство утворилося на основі земель колишнього Володимиро-Волинського князівства, яке розташовувалося на західному та південно-західному кордонах Русі. У XI-XII ст. у Володимирі-Волинському княжили малолітні князі, послані сюди великими київськими князями. Молодий Володимир Мономах також служив тут намісником великого князя Святослава Ярославича.

Галицько-Волинська земля розташовувалася в місцях, виключно сприятливих для економіки, торгівлі, політичних контактів із зовнішнім світом. Його кордони з одного боку наближалися до передгір’їв Карпат і впиралися в русло Дунаю. Звідси рукою подати до Угорщини, Болгарії, торговий шлях по Дунаю до центру Європи, до балканських країн і Візантії. З півночі, північного сходу та сходу ці землі охоплювали володіння Київського князівства, яке, втративши колишню могутність і не претендуючи на контроль над Галицько-Волинським князівством, водночас захищало його від натиску могутнього Ростово- Суздальські князі.

У цих місцях за час існування єдиної держави Русі виросло і процвітало багато великих міст. Це Володимир-Волинський, названий на честь Володимира I. Місто багато років було резиденцією великокнязівських намісників. Тут же знаходився Галич, який виріс на торгівлі сіллю, де в середині ХІІ ст. сформувалися могутнє і незалежне бояри, активні міські верстви. Помітно зросли центри місцевих удільних князівств, де «сиділи» «сиділи» нащадки Ростислава, рано померлого сина Володимира, старшого сина Ярослава Мудрого. Ростиславу Володимировичу було віддано довічне володіння нікчемним Володимиром-Волинським. А тепер Ростиславичам належали Перемишль, Дорогобуж, Теребовль, Бужеськ, Турійськ, Червен, Луцьк, Холм. Ці міста були багаті й красиві, у них було багато кам’яних будівель, майже всі вони були добре укріплені, мали потужні фортеці-цитаделі. Колись багато з цих міст були завойовані у Польщі спочатку Володимиром, а потім Ярославом Мудрим. Відтоді вони спочатку увійшли до складу Русі, а потім стали основою для створення незалежного Галицько-Волинського князівства на базі двох великих міст – Володимира-Волинського та Галича.

На зламі XII і XIII ст. Князь Роман Мстиславич Волинський об’єднав Волинське і Галицьке князівства і створив велике й могутнє князівство в південно-західному кутку Русі – Галицько-Волинському. Але до того, як це сталося, Галицько-Волинські землі пережили чимало драматичних сторінок, наповнених міжусобницями між князями, боярськими змовами, войовничою діяльністю громадян, втручанням у політичні конфлікти з боку іноземних государів і насамперед їхніх найближчих сусідів – угорців та поляків.

У другій половині XII ст. найвизначнішими постатями на політичному горизонті Галицько-Волинської Русі були все ті самі нащадки Ростислава і Мономаха. Назвемо тут п’ятьох князів: галицькі князі – онук Ростислава Володимира, його син Ярослав Осмомисл, відомий «Словом о полку Ігоревім», двоюрідний брат Ярослава – Іван Берладник, а також волинські князі, нащадки Мономаха – його праправнук Роман Мстиславич Волинський та його син, учасник битви на Калці з монголо-татарами Данило Романович Галицький.

У середині XII ст. у Галицькому князівстві, яке на той час стало незалежним і відокремилося від Волині, почалися перші великі князівські смути, за якими виднілися інтереси як боярських груп, так і міських верств. У 1144 р. міщани Галича, скориставшись від’їздом свого князя Володимира Володаревича на полювання, запросили на княжіння свого племінника з молодшої гілки Ростиславичів Івана Ростиславича, який княжив у невеликому містечку Звенигороді. Судячи з пізніших справ цього князя, він виявився правителем, близьким до широких міських верств, і його запрошення замість дивакуватого і дратівливого Володимира Володаревича було цілком закономірним. Володимир взяв в облогу Галич, але городяни заступилися за свого обранця. Лише нерівність сил і відсутність військового досвіду серед міщан схиляли терези на користь галицького князя. Іван втік на Дунай, де оселився в Берладі, через що отримав в історії прізвисько Берладник. Володимир зайняв Галич і жорстоко розправився з непокірними городянами.

Після довгих поневірянь Іван Берладник знову спробував повернутися до Галича. Літопис повідомляє, що «смерди» відкрито перейшли на його бік, але він зіткнувся з сильною княжою опозицією. До цього часу його противник Володимир Володаревич уже помер, але галицький престол перейшов до його сина, енергійного, розумного й войовничого Ярослава Осмомисла, який був одружений з дочкою Юрія Долгорукого Ольгою. Про Ярослава Осмомисла «Слово» розповідає, що він «залізними полками підтримував» Угорські гори, тобто Карпати. Проти Івана повстали правителі Угорщини та Польщі; цькували його голову й чернігівські князі. Він отримав підтримку від київського князя, який у ті роки прагнув послабити свого супротивника Ярослава Осмомисла, активно підтримуваного Юрієм Долгоруким. Осмомисл здобув перевагу в боротьбі за галицький престол і тривалий час утримував його. Саме за нього Галицьке князівство досягло розквіту, славилося багатством, розвивало міжнародні зв’язки, особливо з Угорщиною, Польщею, Візантією. Правда, для Ярослава Осмомисла це було нелегко. Автор «Слова о поході Ігоревім», говорячи про його успіхи та владу, опускає політичні труднощі, які довелося зазнати цьому князеві в боротьбі з боярськими родами. Спочатку він воював із претендентом на престол Іваном Берладником, якого підтримували всі вороги Ярослава Осмомисла. Згодом проти нього повстав його син Володимир, який разом із матір’ю Ольгою та видатними галицькими боярами втік до Польщі. За цим бунтом чітко простежується протистояння самовільних галицьких бояр політиці Ярослава Осмомисла, який, як і в Ростово-Суздальській землі, Юрій Долгорукий та його син Андрій Боголюбський прагнули централізувати владу на основі « молода дружина» та міщани, які постраждали від свавілля бояр.

Галицькі бояри, які залишилися в місті, переконали Володимира повернутися і пообіцяли допомогу в боротьбі з батьком. Дійсно, під час боярської змови Ярослава Осмомисла взяли під варту і звільнили лише після того, як він «поцілував хрест» за те, що проявить вірність дружині та сину. Проте боротьба між Ярославом і Володимиром тривала ще довго. Володимир втік, опинився в Новгороді-Сіверському разом з сестрою Євфросинією Ярославною, дружиною Ігоря, брав участь у невдалому половецькому поході Сіверського князя. Він повернувся до Галича лише після смерті батька в 1187 році, але незабаром був вигнаний звідти боярами.

Якщо Галицьке князівство міцно трималося в руках Ростиславичів, то у Волинському князівстві, у місті Володимирі, міцно сиділи й нащадки Мономаха. Тут правив онук Мономаха Ізяслав Мстиславич. Тоді Мономаховичі поділили Волинське князівство на кілька уділів, тобто ще менших князівств, що входили до складу Волинського князівства.

До кінця XII ст. і в цьому князівстві, як і в інших великих руських князівствах-державах, почало проглядатися прагнення до об’єднання, до централізації влади. Особливо яскраво ця лінія проявилася за князя Романа Мстиславича. Спираючись на міщан, на дрібних землевласників, він чинив опір свавіллю боярських родів, владною рукою підпорядковував питомих князів. При ньому Волинське князівство перетворилося на сильну і відносно єдину державу. Тепер Роман Мстиславич став претендувати на всю Західну Русь. Він скористався усобицями між володарями Галича після смерті Ярослава Осмомисла і спробував возз’єднати під своєю владою Галицьке й Волиньське князівства. Спочатку йому це вдалося, але до міжусобної боротьби включився угорський король, який захопив Галич і вигнав звідти Романа. Його суперник, син Осмомисла, нещасний друг і шурин сіверського князя Володимира Галицького, був схоплений, відправлений до Угорщини і ув’язнений там у вежі. Але незабаром заповзятливий князь втік з полону. Він з’явився в Німеччині за імператора Фрідріха Барбароси і за підтримки німецьких і польських військ знову княжив у Галичині. Лише після своєї смерті в 1199 р. Роман Мстиславич знову об’єднав, і тепер уже надовго, Волинь і Галич. У майбутньому він також став великим київським князем, власником величезної території, рівної Німецькій імперії.

Роман, як і Ярослав Осмомисл, продовжував політику централізації влади, придушував боярський сепаратизм, сприяв розвитку міст. Подібні прагнення були помітні в політиці нової централізованої влади у Франції, Англії та інших країнах Європи. Правителі великих руських князівств у цьому сенсі йшли тим же шляхом, спираючись на зростаючі міста та дрібних землевласників, які залежали від них на землі. Саме цей шар став у Європі, а згодом і в Росії основою дворянства – опорою центральної влади. Але якщо в Європі цей процес протікав закономірно, то на Русі його на самому початку перервала нищівна монголо-татарська навала.

Політику Романа Мстиславича продовжив його син Мономахович у п’ятому поколінні Данило Романович. Він втратив батька в 1205 році, коли йому було всього чотири роки. Галицько-волинські бояри одразу підняли голови. Княгиня з неповнолітнім спадкоємцем втекла з князівства, знайшовши притулок у Польщі. Синів Ігоря Сіверського бояри запросили до Галича, який тепер став столицею об’єднаного князівства. Під час міжусобиць князівство знову розкололося на ряд доль, що дозволило Угорщині підкорити його. Ігоревичі продовжували боротьбу за владу, під час якої загинуло багато боярських родин і заможних міщан; але найбільше від міжусобиць постраждали прості люди, чиї господарства були розорені, а вони самі загинули на полях битв.

У 1211 р. Данило повернувся до Галича, але ненадовго — бояри знову вигнали його з матір’ю з міста. На чолі князівства бояри поставили ставленика зі своїх родин, що викликало невдоволення всіх Рюриковичів. Лише у 1221 р. Данило Галицький знову здобув волинський престол, а за кілька років до монголо-татарської навали, у 1234 р., утвердився в Галичі. Він був відомий як хоробрий і талановитий полководець. Його особиста хоробрість була легендарною.

У роки боротьби проти свавілих і заможних галицьких бояр Данило спирався на городян, «молоду дружину», як і інші руські князі-централізатори. Один із його помічників порадив Данилові: «Господи, не роздавиш бджіл, не їж меду», тобто не втримаєш владу, не розправившись з боярами.

Але навіть після затвердження Данила в князівстві бояри продовжували боротьбу проти його політики централізації влади, уклали угоду або з Угорщиною, або з Польщею, підірвали політичну і військову могутність князівства.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *