Доповідь - Римське мистецтво - скачати безкоштовно
Химия

Доповідь — Римське мистецтво — скачати безкоштовно


Завантажити доповідь: Римське мистецтво

Мистецтво стародавнього Риму, як і стародавньої Греції, розвивалося в рамках рабовласницького суспільства, тому саме ці два основні компоненти мають на увазі, коли говорять про «античне мистецтво». Мистецтво Риму вважають завершенням художньої творчості античного суспільства. Правомірно стверджувати, що, хоча давньоримські майстри продовжували традиції еллінських, все ж таки мистецтво стародавнього Риму — явище самостійне, що визначалося ходом і ходом історичних подій, і умовами життя, і своєрідністю релігійних поглядів, властивостями характеру римлян та іншими факторами.

Римське мистецтво як особливе художнє явище стали вивчати лише у ХХ столітті, сутнісно лише тоді усвідомивши всю його самобутність і неповторність. І все ж таки досі багато відомих антикознавців вважають, що історія римського мистецтва ще не написана, ще не розкрита вся складність його проблематики.

У творах древніх римлян, на відміну греків, переважали символіка і алегорія. Відповідно пластичні образи елліонів поступилися у римлян місце мальовничим, у яких переважала ілюзорність простору і форми — у фресках і мозаїках, а й у рельєфах. Малюнки, подібні до Менаде Скопаса чи Ніки Самофракійської, вже не створювалися, зате римлянам належали неперевершені скульптурні портрети з виключно точною передачею індивідуальних особливостей особи і характеру, а також рельєфи, що достовірно фіксували історичні події. Римський майстрів на відміну від грецького, що бачив реальність у її пластичній єдності, більше схилявся до аналізу, розчленовування цілого на частини, детального зображення явища. Грек бачив світ ніби крізь усе поетичну серпанок міфу, що об’єднувала і пов’язувала воєдино. Для римлянина вона починала розсіюватися, і явища сприймалися у більш виразних формах, пізнавати які стало легше, хоча це призводило до втрати відчуття цілісності світобудови.

У стародавньому Римі скульптура обмежувалася переважно історичним рельєфом і портретом, натомість набули розвитку образотворчі мистецтва з ілюзорним трактуванням обсягів і форм — фреска, мозаїка, станковий живопис, слабо поширені у греків. Архітектура досягла небувалих успіхів як у її будівельно-інженерному, так і в ансамблевому вираженні. Новим було у римлян та його розуміння взаємозв’язку художньої форми та простору. Гранично компактні, концентричні у своїй сутності форми класичного Парфенону не виключали, а навпаки, виражали відкритість будівлі просторам, що оточували Акрополь. У римській архітектурі, що вражає зазвичай своїми ансамблевими розмахами, перевага надавалася замкнутим формам. Зодчі любили псевдоперипетри з колонадою, наполовину втопленою в стіну. Якщо давньогрецькі площі завжди були відкриті простору, подібно до Агорі в Афінах або інших елліністичних містах, то римські або обносилися, як форуми Серпня або Нерви, високими стінами, або влаштовувалися в низинах.

Той самий принцип проявлявся й у скульптурі. Пластичні форми грецьких атлетів завжди представлені відкрито. Образи, подібні до римлянина, що молиться, накинув на голову край одягу, здебільшого укладені в собі, зосереджені. Римські майстри у скульптурних портретах концентрували увагу до особистих, індивідуальних особливостях людини.

Система римських архітектурно-пластичних образів глибоко суперечлива. Компактність форм у них лише уявна, штучна, викликана, мабуть, наслідуванням класичним зразкам еллінів. Ставлення римлян до форми, обсягу, простору зовсім інше, ніж у греків, заснований на принципі прориву кордонів і рамок, на ексцентричної, а чи не концентричної динаміці художнього мислення. У цьому сенсі римське мистецтво — якісно новий етап естетичного освоєння людиною реальності. Тяжіння римських художників до класичних еллінських форм, що викликає відчуття двоїстості римських пам’яток, сприймається зараз як прояв свого роду реакції на нововведення. Втрата цілісності художніх форм, що усвідомилася римлянами, нерідко змушувала їх створювати будівлі величезні за розмірами, часом грандіозні, щоб хоч цим заповнити суперечливість або обмеженість образів. Можливо, саме у зв’язку з цим римські храми, форуми, а нерідко і скульптурні твори значно перевищували давньогрецькі розміри.

Важливий чинник, що впливав характер давньоримського мистецтва, — величезний простір його поля дії. Динамічність та постійне розширення територіальних рамок давньоримського мистецтва з включенням до його сфери вже у V столітті до н.е. етруських, італійських, галльських, єгипетських та інших форм, з особливим значенням грецьких, — не можна пояснити лише властивостями римського художнього потенціалу. Це процес, пов’язаний з розвитком загальноєвропейського мистецтва, в якому римське почало грати особливу роль — інтерпретатора і зберігача художньої спадщини античної епохи при одночасному виявленні власне своїх римських принципів. У римському горнилі сплавлялися різні художні цінності, щоб у результаті з’явилася абсолютно нова, проте традицій античності, що не виключала, середньовічна естетична практика. Від піренейських берегів Атлантичного океану до східних кордонів Сирії, від Британських островів до Африканського континенту племена та народи жили у сфері впливу художніх систем, що диктувалися столицею імперії. Тісне зіткнення римського мистецтва з місцевим призводило до появи своєрідних пам’яток. Скульптурні портрети Північної Африки вражають порівняно зі столичними експресивністю форм, деякі британські — особливою холодністю, майже манірністю, пальмирські — властивою східному мистецтву вигадливою орнаментикою декоративних прикрас одягу, головних уборів, коштовностей. І все ж таки не можна не відзначити, що до середини I тисячоліття н.е., наприкінці античності, в Середземномор’ї дали про себе знати тенденції до зближення різних естетичних принципів, що значною мірою визначили культурний розвиток раннього середньовіччя.

Кінець римського мистецтва формально і умовно можна визначити падінням Імперії. Питання про час виникнення римського мистецтва — дуже спірне. Поширення біля Апеннінського півострова в I тисячолітті до н.е. високохудожніх творів етрусків і греків сприяло з того що тільки що починало формуватися римське мистецтво виявлялося непомітним. Адже довгий час, з VIII до VI ст. е., Рим був невеликим поселенням серед безлічі інших італійських, етруських та грецьких міст та поселень. Проте навіть із цього віддаленого минулого, куди йдуть витоки римського мистецтва, зберігаються фібули з латинськими іменами, цисти та такі монументальні бронзові статуї, як Капітолійська вовчиця. Навряд тому правомірно починати історію мистецтва стародавнього Риму, як це іноді роблять, з I в. е., не враховуючи хоч і невеликий кількісно, ​​але дуже важливий матеріал, який згодом, треба думати, зростатиме.

Періодизація римського мистецтва — одна із найскладніших проблем його історії. На відміну від прийнятої і поширеної періодизації давньогрецького мистецтва, що позначає роки становлення архаїкою, час розквіту — класикою і кризові століття — еллінізмом, історики давньоримського мистецтва, як правило, пов’язували його розвиток лише зі змінами імператорських династій.

Однак далеко не завжди зміна династій або імператора спричиняла зміну художнього стилю. Тому важливо визначити у розвитку римського мистецтва межі його становлення, розквіту та кризи, беручи до уваги зміну художньо-стилістичних форм у зв’язку з соціально-економічними, історичними, релігійно-культовими, побутовими факторами.

Якщо намітити основні етапи історії давньоримського мистецтва, то загалом їх можна так. Найдавніша (VII — V ст. до н.е.) та республіканська епохи (V ст. до н.е. I ст. до н.е.) — період становлення римського мистецтва. У цих широких часових межах повільно, часто у протиборстві з етруськими, італійськими, грецькими впливами формувалися принципи власне римської творчості. Через нестачу речових матеріалів, дуже слабкого висвітлення цього тривалого періоду в давніх джерелах диференціювати детальніше цей етап неможливо. У VIII – V ст. до н.е. римське мистецтво ще не могло змагатися не тільки з розвиненою художньою творчістю етрусків і греків, але, очевидно, і з художньою діяльністю італіків, що досить виразно заявляла про себе.

Розквіт римського мистецтва посідає I -II ст. н.е. У цього етапу стилістичні особливості пам’яток дозволяють розрізнити: ранній період — час Августа, перший період — роки правління Юлієв — Клавдієв і Флавієв, другий — час Траяна, пізній період — час пізнього Адріана та останніх Антоніонів. Часи Септимія Півночі, як і раніше Помпея і Цезаря, у своїй, очевидно, слід вважати перехідними. З кінця правління Септимія Півночі починається криза римського мистецтва.

Вся художня творчість Європи від середньовіччя донині несе на собі сліди сильного впливу римського мистецтва. Увага до нього завжди була дуже пильною. У ідеях і пам’ятниках Риму багато покоління знаходили щось співзвучне своїм почуттям і завданням, хоча специфіка римського мистецтва, його своєрідність залишалися нерозкритими, а здавалися лише пізньогрецьким виразом античності. Історики від Ренесансу до ХХ століття відзначали в ньому різні, але завжди близькі до їхньої сучасності риси. У зверненні італійських гуманістів XV – XVI ст. до стародавнього Риму можна побачити соціально-політичні (Кола ді Рієнцо), просвітницько-моралістські (Петрарка), історико-художні (Кіріяк Анконський) тенденції.

Проте найсильніше впливало давньоримське мистецтво на архітекторів, живописців і скульпторів Італії, які по-своєму сприймали і трактували багату художню спадщину Риму. У XVII ст. давньоримським мистецтвом зацікавилися вчені інших країн. Це був час інтенсивного збирання художнього матеріалу, період «антикварний», що змінив гуманістичний, ренесансний. Революція XVIII ст. у Франції пробудила увагу французьких учених та художників до римського мистецтва. Тоді ж виникло науково-естетичне ставлення до давньої спадщини. Вінкельман, на відміну від діячів «антикварного» періоду, виступив представником просвітницької філософії свого часу, творцем історії стародавнього мистецтва. Щоправда, він ще ставився до римського мистецтва як продовження грецького. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. давньоримським мистецтвом почали займатися не приватні особи, а державні установи Європи. Фінансувалися археологічні розкопки, ґрунтувалися великі музеї та наукові товариства, створювалися перші наукові праці про давньоримські витвори мистецтва.

Спроби філософського осмислення сутності та специфіки давньоримського мистецтва були зроблені наприкінці XIX ст. Ф.Вікгофом та А.Ріглем.

Цінним теоретичним дослідженням стала також книга О.Бренделя «Введення у вивчення мистецтва древнього Риму», де розглянуті різні точки зору на давньоримське мистецтво від Ренесансу ін наших днів.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *