Доповідь - Про наших далеких предків
Химия

Доповідь — Про наших далеких предків


Завантажити доповідь: Про наших далеких предків

Звідки та коли взяла свій початок Стародавня Русь?

На ці питання досі немає точних і однозначних відповідей, бо складання етнічної карти нашої країни почалося в таку віддалену епоху первіснообщинного ладу, коли ще не з’явилася писемність, а археологічні пам’ятки (стародавні предмети, споруди, зображення, поховання тощо) не дають відомостей про мову — найважливішу етнічну ознаку.

Нашими далекими пращури були слов’яни — найбільша у Європі група народів, пов’язаних родинним походженням, спільністю території проживання та близькістю мови. До цієї групи входять східні слов’яни росіяни, українці та білоруси; західні слов’яни — поляки, чехи, словаки, кашуби та лужичани; південні слов’яни — болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці та боснійці.

За своєю мовою всі слов’яни ставляться до великої сім’ї індоєвропейських народів, які здавна населяли Європу та частину Азії (до Індії включно). В індоєвропейську сім’ю мов входять кілька груп родинних мов: слов’янська, балтійська, німецька, романська, іранська, індійська та ін. Серед індоєвропейських народів до слов’ян найбільш близькі народи балтійської групи: литовці, латиші та давні пруси.

Проблема походження та розселення слов’ян досі залишається дискусійною, але численні дослідження істориків, археологів, антропологів, етнографів та лінгвістів дають змогу скласти загальну картину ранньої історії слов’янських народів.

Область розселення слов’янських племен була Середня та Східна Європа.

Як вважають радянські, польські та чехословацькі археологи, протослов’янськими племенами були найдавніші племена – носії археологічної культури так званої шнурової кераміки. Вони займалися землеробством і скотарством й у середині 3-2 тисячоліть до зв. е. селилися на великих просторах між течією Дніпра на сході, Караатами на півдні, Одрою на заході та Балтійським морем на півночі.

У другій половині 1 тисячоліття до н. у лісостеповій зоні цієї території жили племена, відомі за культурою полів поховання. Вони, як правило, спалювали покійників і порох ховали в землі в особливих глиняних судинах — урнах на кладовищах. Вони жили первіснообщинним ладом, у першій половині 1 тисячоліття н.е. вже знали плужне землеробство і гончарне коло (Черняхівська культура), що свідчить, з одного боку, про відділення ремесла від землеробства, що почалося, а з іншого — про початок розкладання родо-племінного ладу. Археологи вважають їх ранніми слов’янськими племенами.

У середовищі цього ранньослов’янського населення були відсутні міцні економічні та культурні зв’язки та йшов процес етнічної диференціації.

У ході його до кінця бронзового та в період раннього залізного віку виникли своєрідні за культурою групи племен, у тому числі на сході племена підніпровських культур, а на заході – племена лужицької культури. Цим було започатковано утворення східного та західного слов’янства.

Західні слов’яни, що жили у 3-2 ст. до н.е. 4-5 ст. н.е. у басейні Вісли та Одри та у верхів’ях Дністра (на території теперішньої Польщі та сусідніх з нею областей України), чітко представлені пшеворською культурою. Вона отримала назву по могильнику біля Пшеворська та виникла на основі варіантів лужицької культури. У перші століття н. західнослов’янські племена, що населяли територію від північних відрогів Карпат (Венедські гори) до Балтійського моря, вперше згадують античні автори. Під ім’ям венедів вони були відомі Плінію Старшому, Таціану та Птоломею Клавдію. З 1-2 ст. до пізнього середньовіччя назва «венеди» поширювалася на значну частину західних слов’ян.

У середині 1 тисячоліття н. у слов’ян завершувався процес розпаду первіснообщинного ладу. Цьому сприяли стала вельми поширеною заліза, розвиток землеробства і скотарства, зародження ремесла.

За даними багатьох джерел, на той час венеди розділилися на дві групи — склавінів і антів. Районом розселення союзу склавінів були землі на заході від Дністра, а племінного союзу антів – Подністров’я та Середнє Подніпров’я.
На рубежі 5-6 ст. анти спільно зі склавинами вступили у боротьбу з Візантійською імперією. Ця боротьба була частиною загальної битви європейських племен із рабовласницькими державами Середземномор’я та Причорномор’я, що було однією з ознак клізи рабовласницького ладу. Боротьба слов’ян із Візантією тривала протягом 100 років і закінчилася тим, що на початку 7 ст. слов’яни заселили поріччя Дунаю та частину Балканського півострова.

Цим було започатковано третій слов’янській групі — південному слов’янству.

У середині 1 тисячоліття н. на широкій території Східної Європи, від озера Ільмень до Причорноморських степів і від Східних Карпат до Волги, склалися східнослов’янські племена. Історики налічують близько 15 таких племен. Кожне плем’я було сукупність пологів і займало тоді порівняно невелику відокремлену область.

Відповідно до «Повісті временних літ», карта розселення східних слов’ян у 8-9 ст. виглядала так: словени (ільїнські слов’яни) жили на берегах Ільменського озера та Волхова; кривичі з полочанами — у верхів’ях Західної Двіни, Волги та Дніпра; дреговичі – між Прип’яттю та Березиною; в’ятичі — на Оці та Москві-ріці; радимічі — на Сожі та Десні; сіверяни на Десні, Сеймі, Сулі та Сіверському Дінці; древляни — на Прип’яті та в Середньому Подніпров’ї; поляни – за середньою течією Дніпра; бужани, волиняни, дуліби – на Волині, по Бугу; тиверці, уличи — на самому півдні, біля Чорного моря та у Дунаю.

Академік Б.А.Рибаков зазначає, що з 2 в. н.е. виявляється » різкий підйом всього господарського та соціального життя тієї частини слов’янського світу, яка свого часу створила придніпровські сколотські царства, а в майбутньому стане ядром Київської Русі – Середнього Подніпров’я». Зростання кількості скарбів римських монет і срібла, що відносяться до епохи імператора Трояна (98-11) і знайдених на землях східних слов’ян, свідчить про швидкий розвиток у них торгівлі. Про слов’янський експорт хліба у 2-4 ст. каже запозичення слов’янами римської хлібної міри — квадранталу, що став потім у них четвериком (26,26 л) і дійшовши до нашої метрології до 1924 р.

У 2-4 ст. форми побуту слов’янського світу стають різноманітними. Онову господарського життя східних слов’ян становило землеробство.

Але якщо слов’яни, що жили в лісовій зоні Середньої Наддніпрянщини, знали підсічне землеробство (зарубинецька культура), то слов’яни, що жили в лісостепу Нижнього Наддніпрянщини, освоїли вже плуг з лемешом і череслом і застосовували більш ефективне плужне землеробство (черня).

Слов’яни обробляють пшеницю, ячмінь, жито, просо, горох, гречку. До нас дійшли свідоцтва про використання нашими предками ям-сховищ, які вміщали до 5 т зерна. Якщо експорт зерна в Римську імперію стимулював розвиток землеробства, то місцевий ринок сприяв появі нового способу розмелювання зерна — на борошномелях з жорнами. Почали будуватися спеціальні хлібні печі. Слов’яни розводили велику рогату худобу та свиней, а також коней, займалися полюванням та рибальством.

У повсякденному побуті слов’яни широко використали так званий ритуальний календар, пов’язаний із аграрною магією. У ньому відзначалися дні весняно-літнього сільськогосподарського сезону від проростання сім’яндо жнив та особливо виділялися дні язичницьких молінь про дощ у чотирьох різних термінах. Зазначені чотири терміни дощів вважалися оптимальними для Київщини та в агрономічних посібниках кінця 19 ст., що свідчить про наявність у слов’ян 4 ст. достовірних агротехнічних спостережень

У східних слов’ян були широко розвинені ковальська та ливарна справа. Вони виготовляли на гончарному колі кераміку, майстрували ювелірні та кістяні предмети побуту.

На відміну від слов’янського лісового півночі з характерними для нього маленькими городищами у слов’ян лісостепу виникали нічим не огороджені великі села. Вони тягнулися белегами річок на 1-1,5 км, нагадуючи пізніші українські села з їхнім вільним плануванням садиб. Поряд із звичайним житлом (10-20 кв м) будувалися великі будинки-вогнища площею 100-120 кв.м. Вони стояли по сусідству з іншими будинками і призначалися, мабуть, не для великої сім’ї-задруги, а челяді.

Для життя слов’ян дуже характерна споруда загальної оборонної лінії, відомої під ім’ям змієвих валів, що охоплює все Середнє Наддніпрянщина. Про існування цих валів у 2-4 ст. кажуть, зокрема, два факти: відсутність у той час самостійних оборонних укріплень усіх сіл знахідка скарбу римських монет у насипу одного з валів. Спорудження великої загальної оборонної лінії може свідчити виникнення державного начала.

Східні слов’яни жили серед численних сусідів. На захід від них жили західні слов’яни, на південно-південні слов’яни. На північному заході прибалтійські землі займали предки сучасних литовців, латишів та естонців. У північно-східних лісах і тайзі жили багато фінно-угорських племен — мордва весь, карела, чудь. На сході, в районі Середньої Волги, склалася держава Волзька Болгарія. Ці болгари були тюркським народом, що перебуває у спорідненості з чувашами та кавказькими балкарцями. Господарями південних степів були кочівники — тюрки, авари, хазари. У ІХ ст. там з’явилися печеніги, а XI ст. у степу прийшли половці. У районі Середнього Дунаю (територія сучасної Угорщини) у ІХ ст. влаштувалися угорські племена — вони прийшли туди з Приуралля через південноруські степи і там здобули нову батьківщину.

Як довго східнослов’янські племена зберігали свої імена, а разом з ними й деякі племінні особливості? Володимир Чивіліхін у романі-есе «Пам’ять» проводить з цього приводу такі цікаві дані: древляни — під 990 р., словени — під 1018 р., кривичі — під 1127 р., дреговичі — під 1183 р., в’ятичі, довше без князів, — під 1197р.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *