Дипломатичні відносини після першої світової війни
Химия

Дипломатичні відносини після першої світової війни


Завантажити доповідь: Дипломатичні відносини після першої світової війни

Незважаючи на всю складність обстановки в Європі, сталінська радянська дипломатія
продовжувала виходити у своїй політиці з можливості об’єднання зусиль держав у боротьбі за моральну легалізацію більшовизму та його просування вглиб Європи – на противагу загрозі фашистської агресії. Радянський уряд наполегливо шукав засоби забезпечення колективної безпеки проти Німеччини.

У вересні 1934 р. Радянський Союз прийняв запрошення 30 держав вступити до Ліги націй. Після виходу з Ліги націй Німеччини та Японії у Сталіна з’явилися певні можливості використовувати Лігу як знаряддя поширення більшовизму з одного боку, для захисту у разі нападу ззовні за постійної пропаганди ідей світу та «викриття» «провокаторів» війни з іншого боку.

В офіційній заяві радянського представника М.М. Литвинова наголошувалося, що СРСР вступив до Ліги націй з єдиною метою та єдиною обіцянкою всесвітньо співпрацювати з іншими народами у справі збереження неподільного світу. «Я знаю, сказав Литвинов, що Ліга націй не має у своєму розпорядженні засобів повного скасування воєн.

Я переконаний, однак, і в тому, що при твердій волі та дружній співпраці всіх її членів дуже багато може бути зроблено і в кожний момент для максимального зменшення шансів війни. Але це є досить почесним і благородним завданням, здійснення якого принесе незліченні блага людству».

Над цим завданням Радянський уряд не переставав працювати протягом усього свого існування. Відтепер воно хоче об’єднати свої зусилля із зусиллями інших держав, представлених у Лізі”.

Можливому противнику /швидше за все Англії/, треба було протиставити переважну комбінацію сил і таким чином перешкодити успіху дій, спрямованих на підготовку та розв’язування нападу.

Особливого значення у цьому могли мати регіональні пакти взаємодопомоги з участю кола європейських держав.

Ця думка Радянської держави була позитивно оцінена насамперед у Франції, якій традиційно загрожувала Німеччина. Підписаний урядом Ерріо 29 листопада 1932 р. радянсько-французький договір про ненапад служив хорошим підґрунтям для подальшого зближення між обома країнами.

31 жовтня 1933 р. Поль Бонкур поставив питання про можливі спільні контрзаходи з боку СРСР та Франції у разі посилення підготовки Німеччини до війни. У грудні 1933 р. Наркоміндел СРСР виступив із пропозиціями, в яких передбачалося, що СРСР не заперечує укладання в рамках Ліги націй регіональної угоди про взаємний захист від агресії з боку Німеччини; згоден на участь у цій угоді Бельгії, Франції, Чехословаччини, Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії або деяких із цих країн, але з обов’язковою участю Франції та Польщі; незалежно від обставин за згодою про взаємний захист учасники угоди повинні зобов’язуватися надавати один одному дипломатичну, моральну та по можливості матеріальну допомогу також у випадках військового нападу, не передбаченого самою угодою.

Тоді Франція стояла на порозі важливих подій. Увечері 6 лютого 1934 р. на вулицях Парижа відбувся виступ французьких фашистів, керованих полковником де ла Рокком та підтриманих начальником паризької поліції Кьяппом. Згуртованість та єдність дій французьких лівих партій та робітничих організацій прирекли виступи фашистів на провал. 12 лютого у Парижі було проведено грандіозна демонстрація пролетарської солідарності. Вона послужила поштовхом до розвитку широкого демократичного руху на країні, який завершився надалі створенням народного фронту.

У новому кабінеті, що став результатом компромісу між правими партіями і центром, портфель міністра закордонних справ отримав Луї Барту.

Луї Барту, хоч він і був членом правої партії, був виразником зовнішньополітичного курсу, який диктувався тверезим обліком загрозою гітлерівської агресії, національними інтересами Франції.

На думку Барту, захист Франції проти фашистської небезпеки мав спиратися на систему союзів, укладених із Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Югославією. Він намагався зберегти і франко-англійське співробітництво, побоюючись, проте, як Франція, за висловом Клемансо, не опинилася у ролі коня, а Англія у ролі наїзника.

Тривога Барту та його прибічників щодо зростаючої загрози з боку німецького мілітаризму знаходила підтвердження у численних фактах.

У березні 1934 р. французький уряд отримав додаткові відомості про форсоване переозброєння Німеччини.

Чисельність особового складу німецьких збройних сил, націонал-соціалістський моторизований корпус, націонал-соціалістський авіаційний корпус, «Трудовий фронт» та «Організацію Тодта» досягала майже одного мільйона осіб. Витрати рейхсвер в 1934-1935 гг. зростали з 344,9 млн. до 574,5 млн. марок.

17 квітня 1934 р. французький уряд надіслав Великобританії ноту, у якій знову ставило питання безпеки Франції, яку не відділяло від безпеки інших європейських держав.

«Фактично, гласила нота, німецький уряд, не чекаючи результатів переговорів, забажав поставити нас перед своїм рішенням продовжувати переозброєння у всіх видах і в тому обсязі, який він визначає на власний розсуд, нехтуючи умовами Версальського договору».

Англійська дипломатія, на словах підтримуючи ідею системи колективної безпеки Європи, допомагала гітлерівцям зривати організацію такої системи.

У умовах СРСР і Франція спільно виступили укладання договору колективному відсічі Німеччини. Протягом 1934 року радянська дипломатія вела переговори з Францією про укладання Східного пакту.

На пропозицію Луї Барту пакт мав включати Німеччину, СРСР, Польщу, Литву, Латвію, Естонію, Фінляндію та Чехословаччину. Учасники пакту у разі нападу на одного з них повинні були автоматично надавати стороні, на яку напад, військову допомогу.

Франція брала він гарантію виконання пакту, не будучи його безпосереднім учасником. З такого положення випливало, що у випадку, якби хтось із учасників пакту відмовився виконати постанову про допомогу країні, на яку напали, Франція мала б сама виступити проти агресора.

У травні 1934 р. у відповідь французькі пропозиції Наркоміндел констатував готовність обговорити з Францією питання підписання окремого пакту. Після низки бесід на кінець червня вдалося остаточно розробити франко-радянський проект Східного пакту.

27 червня 1934 р. проект Східного пакту було передано французьким урядом англійському. Проектом передбачалося укладання двох угод про взаємодопомогу, пов’язаних між собою в єдину систему: пакту взаємодопомоги між СРСР, Німеччиною, Польщею, Чехословаччиною, Естонією, Фінляндією, Латвією, Литвою та франко-радянським пактом про взаємодопомогу.

Німеччина відмовилася стати учасником пакту. Фашистський уряд стверджував, що він існує «страх перед радянською агресією», що «пакт служить справі оточення Німеччини». Страх, треба визнати, був дуже і дуже виправданий — СРСР величезними темпами мілітаризувався, тривали чистки та заміни по всіх верствах суспільства, зростання пропаганди «великої безмежної держави».

Намагаючись заручитися підтримкою Англії, Барту відвідав Лондон. Однак у Лондоні на нього чекав холодний прийом. Посол Франції Корбен сказав Барту: «Ваше превосходительство, англійці вважатимуть вас особою, яка вселяє певну підозру. Пропозиція укласти пакт з Росією буде дуже погано прийнята…» Слова посла повністю виправдалися. Англія твердо стояла на ногах і не могла не помічати двох потенційних агресорів у Європі.

14 вересня 1934 р. заявив про відмову взяти участь у Східному пакті уряд Польщі. Поїздка Барту столицями Східної Європи не увінчалася успіхом. Значною мірою це пояснювалося протидією англійської дипломатії.

Характеризуючи ставлення Англії до організації системи колективної безпеки в Європі, радянське повпредство повідомляло в НКИД: «Англійський уряд по суті завжди ставився до Східного пакту недоброзичливо… Східний пакт мав би сильно зміцнити наші міжнародні позиції, убезпечити наш західний кордон та полегшити наше становище на Далекому Сході… Східний пакт, який неминуче мав би зціментувати усі французькі зв’язки на Сході та у найсильнішій мірі гарантувати безпеку самої Франції, сприяв би надзвичайному зростанню французької міжнародної могутності.

Саме тому британська дипломатія не могла ставитися з палкістю до Східного пакту.»

19 червня 1934 р. глава радянського дипломатичного представництва у Лондоні заявив постійному заступнику англійського міністра закордонних справ Ванситтарту, що громадська думка /?!/ Радянського Союзу «приписує Англії підштовхування не лише Японії, а й Німеччини до війни з нами і цим лише пояснює опір Англії». Східноєвропейського пакту».

Укладання договору про колективне забезпечення безпеки у Європі, висунутого СРСР разом із Францією, було зірвано зусиллями Німеччини, Польщі та Англії.

Враховуючи це, сталінська дипломатія вжила дієвих заходів для укладання договору про взаємодопомогу з Францією, і навіть для поліпшення відносин із низкою сусідніх країн.

9 червня 1934 р. було відновлено дипломатичні відносини між СРСР, Чехословаччиною та Румунією.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *