Царь-риба В. Астаф'єва
Химия

Царь-риба В. Астаф’єва


Завантажити реферат: Цар-риба В. Астаф’єва

Людина і природа, їх єдність та протиборство — стрижнева тема «Оповіді в оповіданнях» Віктора Астаф’єва.

Мабуть, ніколи ще проблема взаємин людини та природи не стояла так гостро, як у наш час. І це невипадково.

«Нам не звикати до втрат, — писав С. Залигін, — але тільки доти, поки не настане момент втратити природу, — після цього втрачати вже нічого».

Усвідомлення цього діалектичного процесу не остання роль належить літературі. І Астаф’єв — чуйний художник — не міг залишитись осторонь проблеми.

Багато створено письменником книг про війну, про мир, дитинство. Усі вони відзначені загадкою таланту, звуками Батьківщини — світлою та чистою, гіркою та радісною музикою людської долі.

Вся його різноманітна біографія, його шлях довгий і ясний, мабуть у читачів. Твори, створені В. Астаф’євим, добре відомі. Це і численні оповідання, і повісті «Перевал», «Стародуб», «Крадіжка», «Зірковий дохід», «Пастух і пастушка», «Останній уклін».

Справжньою подією в житті та в літературі став твір «Цар-риба», відзначений Державною премією СРСР.

У оповіданні «Цар-риба» життєвий сюжет йде назустріч художнику.

Головний герой оповідання «Цар-риба» — Зіновій Ігнатьіч, шановний у селищі Чуш людина. До чушанців ставиться він поблажливо, з певною часткою переваги, якого не висловлював, від людей не відвертався, до всіх був уважний, будь-кому приходив на допомогу.

Він скрізь обходився самотужки, але був родом тутешній — сибіряк і природою самої привчений почитати суспільство, зважати на нього, не дратувати його, проте шапку при цьому занадто не ламати. Дуже відрізняється Ігнатьіч від односельців своєю акуратністю та діловитістю. Його «дюралька» (моторний човен) носитися по річці, задерши ніс, чистенька, блискуча блакитною і білою фарбою, мотор не тріщить, не верещить, співає свою пісню задоволеним голосом. І господар під стать своєму човну: прибраний, риб’ячим слизом не виснажений, мазутом не пахне. Ловив рибу Ігнатьич краще за всіх і більше за всіх, і ніхто йому не заздрив, крім молодшого брата Командора, який все життя почував себе на зап’ятках у старшого брата, а був з мозлятинкою — гнильцем самолюбства, не вмів і не хотів приховувати неприязні до брата, і давно вже вони стали чужими один одному. До того зненавидів Командор Ігнатійовича, що підняв руку на рідного брата, і не просто руку — рушницю!

Випадок, описаний в оповіданні «Цар-риба» стався з Ігнатьічем в холодний осінь, коли той вийшов на Єнісей і завис на самоловах. П’ять разів запливав рибалка і тягнув «кішку» по дну річки, часу втратив безліч, промерз до самих кісток, зате, лише підчепив і підняв самолів, відразу відчув: на ньому велика рибина. По всіх звичках риби, по тяжкому тиску в темряву глибин угадувався на самолові осетр, великий, але вже втомлений. Побачив його Ігнатьіч і здивувався: щось рідкісне, первісне було не тільки у величезній величині риби, а й у формах її тіла, від м’яких, безжильних, мов черв’ячних вусів, що висять під рівно зістругнутою внизу головою до перетинчастого, крилатого хвоста — на доісторичного ящера була схожа рибина. З води, з-під кістлявого панцира в людину свердлювалися маленькі очі з жовтим обідком навколо темних зіниць. Ці очі, без повік, без вій, голі, дивлячись зі зміїною холодністю, чогось таїли в собі. Зрозумів рибалка, що одному не впоратися з таким чудовиськом. Можна б почекати, коли з’явиться на самоловий молодший брат, він допоможе, але тоді доведеться ділити осетра, а цього дуже не хотілося Ігнатовичу. «Ось вона, погань твоя і виявилася», — з презирством думав про себе Ігнатьіч.

Впускати такого осетра не можна, Цар-риба трапляється раз у житті, та й то не кожному якові. Багато всякої всячини наслухався Ігнатьіч про цар-рибу, хотів її богоданну, казкову, звичайно, побачити, виловити, але й боявся. Дідусь казав: «Краще відпустити її, непомітно так, ненароком ніби відпустити, перехреститися і жити далі, знову думати про неї, шукати її». Але Ігнатьич вирішив брати за зябра осетрину, мало чого плели раніше люди, знахарі всякі і дід той самий. З величезним зусиллям рибалка взяв рибину гаком на упор і майже перевалив її в човен, готовий дати по опуклому черепу осетра обухом. Але риба різко повернулася, вдарилася об човен, і Ігнатовича кинуло в крижану воду. Він почав тонути, хтось тягнув його в глибину, а риба продовжувала битися, садити в себе та в ловця самоловні уди. І риба і людина слабшали, стікали кров’ю. Навіщо ж перехрестилися їхні шляхи? Річки цар і всієї природи цар — на одній пастці. Вартує їх одна і та ж болісна смерть. Пробив хресну годину, настав час відзвітувати за гріхи. А головний гріх Ігнатійовича в тому, що жорстоко образив він дівчину, з якою дружив у юності. І пробачення він у неї не так і не випросив, як не благав, не каявся. Останні його слова, які він зміг просипіти, не володіючи ротом, були: «Пробач, Глаша!» . Більше Зіновій Ігнатьіч почув шум мотора «Вихор». Це наближався до самоловів брат. Хвиля від човна, що пролетіла, хитнула посудину Ігнатовича, вдарила об залізо рибу, і вона, що відпочила, накопичила сили, несподівано здибила себе, почувши хвилю. Удар. Ривок. Риба перекинулася на живіт, вирує хвостом, і лопнуло відразу кілька гачків. Ще й ще била риба хвостом, поки не знялася з самолова, підірвавши своє тіло на шматки. Шалена, важко поранена, але не приборкана, вона впала десь уже в невидимості, буйство охопило чарівну цар-рибу, що звільнилася. “Іди, риба, йди! Поживи, скільки можеш. Я про тебе нікому не скажу! — мовив ловець, і йому стало легше. Тілу — через те, що риба не тягла вниз, душі — від якогось, ще не збагненого розумом, звільнення.

Дочитавши розповідь «Цар-риба», розумієш, що світ природи таїть у собі дух справедливої ​​відплати. Про нього кличе страждання Цар-риби, пораненої людиною.

«Цар-риба» написана у відкритій, вільній, розкутій манері, серцевій думкою митця про особисте і кровне. Пряма, чесна, безбоязна розмова про проблеми актуальні, значущі. Про них сперечаються вчені. Над ними гадають проектувальники. Проблеми народного масштабу: про затвердження та вдосконалення розумних зв’язків сучасної людини та природи, про міру та цілі нашої активності в “підкоренні” природи. Саме життя ставить ці проблеми.

Як зробити, щоб, перетворивши землю, зберегти та примножити земне багатство? Оновлення, врятувати та збагатити красу природу? Як уникнути, не допустити сумних наслідків нерозумного посягання на закони природи — колиски людини? Це проблема не лише екологічна, а й моральна.

Усвідомлення її серйозності, за Астаф’євим, необхідно кожному, щоб не витоптати, не пошкодити і не обпалити природу і себе вогнем бездушності та глухоти.

Письменник стверджує: хто безжальний, жорстокий до природи, той безжальний, жорстокий і до людини. Пристрасний протест викликає у письменника бездушно-споживче поводження з природою. До сильного живого образу виростає у повісті образ браконьєрства — хижацької поведінки людини у тайзі, на річці.

На людях, їхніх долях, пристрастях та турботах зосереджено головну увагу автора. У повісті багато героїв. Різні. Добрих і злих, справедливих і віроломних, «працівників рибнагляду» та «браконьєрів». Письменник не судить їх, навіть найзапекліших, він піклується про їхнє душевне зцілення.

Автор виступає із позиції добра, гуманності. У кожному рядку він залишається поетом людяності. У ньому живе незвичайне відчуття цілісності, взаємопов’язаності всього живого на землі, сьогодення та майбутнього, сьогоднішнього та завтрашнього.

Добро і справедливість прямо звернені долі майбутніх поколінь.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *