Біографії З. Н.Гіппіус та Д. Д. Бурлюка
Химия

Біографії З. Н.Гіппіус та Д. Д. Бурлюка


Завантажити реферат: Біографії З. Н.Гіппіус та Д. Д. Бурлюка

Гіппіус Зінаїда Миколаївна (1869 – 1945)

Зінаїда Миколаївна Гіппіус — Поет, прозаїк, критик. У 70-ті роки. 19 ст. її батько служив товаришем обер-прокурора сенату, але незабаром переїхав із сім’єю до Ніжина, де отримав місце голови суду. Після його смерті, 1881 р., сім’я переселилася до Москви, а потім до Ялти та Тифлісу. Жіночої гімназії у Ніжині не було, та основ наук
Гіппіус навчали домашні вчителі. У 80-х рр., живучи в Ялті та Тифлісі, Гіппіус захоплюється російською класикою, особливо Ф. М. Достоєвським.

Вийшовши заміж за Д. С. Мережковського, влітку 1889 Гіппіус разом із чоловіком переїжджає до Петербурга, де й розпочинає літературну діяльність у гуртку символістів, який у 90-х pp. складається навколо журналу “Північний вісник” (Д. Мережковський, М. Мінський, А. Волинський, Ф. Сологуб) та популяризує ідеї Бодлера, Ніцше, Метерлінка. У руслі настроїв і тем, властивих творчості учасників цього гуртка, і під впливом нової західної поезії починають визначатися поетичні теми та стиль поезії
Гіппіус.

У пресі вірші Гіппіус з’явилися вперше у 1888 р. у “Північному віснику” за підписом Зінаїди
Гіппіус. Пізніше вона бере псевдонім Антон Крайній.

Основні мотиви ранньої поезії Гіппіус — прокляття нудної реальності та прославлення світу фантазії, шукання нової нетутешньої краси (“Мені потрібне те, чого немає на світі…”), сумне відчуття роз’єднаності з людьми і водночас спрага самотності. У цих віршах відбилися основні мотиви ранньої символічної поезії, її етичний та естетичний максималізм. Справжня поезія, вважала Гіппіус, зводиться лише до «потрійної бездонності світу», трьох тем — «про людину, любов і смерть». Поетеса мріяла про примирення любові та вічності, але єдиний шлях до цього бачила у смерті, яка тільки й може врятувати кохання від усього минущого. Ці міркування визначили на “вічні теми” визначили тональність багатьох віршів Гіппіус.

У перших двох книгах оповідань Гіппіус панували самі настрої. «Нові люди» (1896) і «Дзеркала» (1898). Основна думка їх — утвердження істинності лише інтуїтивного початку життя, краси «у всіх її проявах» і протиріччях і брехні в ім’я якоїсь високої істини. У розповідях цих книжок — явний вплив ідей Достоєвського, сприйнятих у дусі декадентського світорозуміння.

В ідейно-творчому розвитку Гіппіус велику роль відіграла перша російська революція, яка звернула її до питань громадськості. Вони починають тепер займати велике місце у її віршах, оповіданнях, романах.

Після революції виходять збірки оповідань «Чорне по білому» (1908), «Місячні мурахи» (1912), романи «Чортова лялька» (1911), «Роман-царевич» (1913). Але, говорячи про революцію, створюючи образи революціонерів, Гіппіус стверджує, що справжня революція в Росії можлива лише у зв’язку з революцією релігійною (точніше — внаслідок її). Поза “революцією на кшталт” соціальне перетворення — міф, вигадка, гра уяви, у якому можуть грати лише неврастеники-индивидуалисты. У цьому вся Гіппіус переконувала читачів, зображуючи в “Чортовій ляльці” російську післяреволюційну реальність.

Зустрівши вороже жовтневу революцію, Гіппіус разом із Мережковським у 1920 р. емігрувала. Емігрантська творчість Гіппіус складається із віршів, спогадів, публіцистки. Вона виступала з різкими нападками на Радянську Росію, пророкувала її швидке падіння.

З Емігрантських видань найбільший інтерес представляє книга віршів «Сяйво» (Париж, 1939), два томи спогадів «Живі особи» (Прага, 1925), дуже суб’єктивних і дуже особистих, що відобразили її тодішні суспільні та політичні погляди, і незакінчена книга спогадів про Мережков (Гіппіус — Мережковська З. Дмитро Мережковський — Париж, 1951). Про цю книгу навіть критик емігрант Г. Струве сказав, що вона вимагає великих поправок «на упередженість і навіть озлобленість мемуариста».

Бурлюк Давид Давидович (1882 – 1967)

Бурлюк Давид Давидович — Поет, теоретик футуризму, прозаїк, художник. Народився на хуторі Семиротівщина Харківської губернії. Батько — виходець з «купців-козаків» — з 1885 р., продавши хутір, обіймав посаду керівника ряду маєтків Харківської, Курської, Тверської, Московської, Херсонської губерній. Мати — уроджена Л. І. Міхневич — сестра фейлетоніста В. І. Міхневича. Молодші брати – Володимир та Микола – стали художниками, одночасно друкували вірші у футуристичних виданнях.

Оскільки сім’я часто переїжджала, Давид навчався у гімназіях м. Суми, Тамбова, Твері. У 1892 р. захопився живописом під впливом художника К. Первухіна, брата домашньої вчительки Бурлюков. Перший вірш
Бурлюк датує 1897 р.

У 1898 р. вступив до Казанського художнього училища, у 1899 р. перевівся в Одеське художнє училище, проте у 1901 р. повернувся до Казані.

Письменницький дебют відбувся в херсонській газеті «Південь» (перша публікація — 2 лютого 1899). З 1902 по 1905 р. навчався живопису (Мюнхенська Королівська академія мистецтв — у професора Віллі Діца; паризька майстерня «Еколь де Базар» — у художника Кормона). У Парижі познайомився з К. Бальмонтом, Б. Борисовим-Мусатовим, М. Волошиним, Є. Кругліковою. У 1904 р. взяв участь у мистецькій виставці в Херсоні, де познайомився з Нд. Мейєрхольд.

У 1907 р. сім’я вкотре переїжджає. Цього разу — до Чорнодолинного маєтку гр. А. Мордвінова, де батько обійняв посаду управителя. В цьому ж році
Бурлюк вперше взяв участь у московській виставці «Стефанос». З цього часу систематично брав участь у виставках у Москві, Петербурзі, провінції та за кордоном.

У 1909 р. знову вступив та закінчив Одеське художнє училище. У 1910 р. вступив до Московського художнього училища живопису та скульптури. У 1909 – 1910 pp.
Бурлюк виступив у ролі організатора групи «будетян», що об’єднував молодих поетів та художників, які заперечують канони символістської естетики.

«Будетяни» шукали нові шляхи розвитку мистецтва та поезії, орієнтуючись на художній досвід французьких «клятих» поетів (Рембо, Бодлера, Лафорга). Група іменувала себе також «Гілея» (давньогрецька назва Таврійської губернії, де жила родина Бурлюків), а трохи згодом, під впливом критики, — футуристами.

Перша збірка групи — «Садок суддів» (1910), за участю Давида, Миколи та Володимира Бурлюков, Є. Гуро, В. Каменського, В. Хлєбнікова — майже не була відзначена в критиці, проте формування нової поетичної школи тривало завдяки енергійним зусиллям Бурлюка , Який виступав як її організатор і пропагандист. До кінця 1911 відноситься зустріч Бурлюка з В. В. Маяковським, також вчилися в Училище живопису і скульптури.

З ініціативи Бурлюка в 1912 р. була випущена збірка «Ласка громадського смаку» (1912) з девізом «На захист вільного мистецтва». Збірник відкривався колективним маніфестом, в якому прокламувався відмова від класичних традицій, розрив з існуючими школами в сучасній літературі та затверджувалися принципи нового поетичного спрямування, засновані на самодостатній творчості.

Епатуючий тон маніфесту спровокував критику на запеклі нападки на збірку, що одночасно виявлялося і рекламою для нового напряму: футуристи швидко набули галасливої, скандальної популярності. У 1912 – 1914 pp.
Бурлюк розвиває бурхливу видавничу діяльність, спрямовану на подальше об’єднання поетів та художників, близьких до футуризму.

З його ініціативи та за його участю виходять збірники «Садок суддів» (другий) (1913), «Дихлий місяць. Збірник єдиних футуристів світу, поетів Гілея» (1913), «Затичка» (1913), «Требник трьох. Збірник віршів і малюнків» (1914), «Рикаючий Парнас» (1914), а також журнал «Футуристи. Перший журнал російських футуристів» (1914). У збірниках друкувалися вірші, теоретичні статті та маніфести футуристів, а також кубістські малюнки офорти.

Тоді ж Бурлюк активно виступає з публічними лекціями та доповідями, пропагуючи принципи футуризму в поезії та кубізму в живописі, бере участь у диспутах. У 1913 – 1914 pp. разом з В. Маяковським та В. Каменським зробив велике лекційне турне російською провінцією (в автобіографії Бурлюк називає 27 міст).

Пропагандистська діяльність Бурлюка, як і В. Маяковського, дратувала адміністрацію Училища живопису та створення. На початку грудня 1913 р. рада викладачів училища заборонила учням вести лекції, а після повернення Бурлюка та Маяковського з турне 21 лютого 1914 р. одноголосно виключила їх з училища.

У 1915 р. виходить збірка «Весняне контрагентство муз», у 1916 — збірка «Чотири птахи». У 1915 – 1917 pp. Бурлюк оселився на станції Іглино під Уфою, займався живописом, постачав до армії сіно. У 1918 р. взяв участь в останній виставці «Бубнового валета» у Москві. Влітку 1918 р. залишився за лінією фронту.

У 1918 – 1919 pp. поїхав на Далекий Схід, читав лекції у містах Сибіру. У 1919 – 1920 pp. виступав із лекціями та влаштовував виставки у Харбіні. У 1920 – 1922 рр. жив у Японії. З 1 вересня 1922 р. жив у США, займаючись живописом та літературою. Випустив ряд поетичних збірок, кілька книг з мистецтва, збірки новелів у видавництві, заснованому його дружиною М. М. Бурлюком, видавав журнал «Колір і рима». У 1956 р. приїжджав до СРСР.

Бурлюк активно пропагував футуристичну естетику, що створило йому репутацію «батька російського футуризму», що всіляко їм підтримується (це визначення винесено на обкладинки всіх американських видань Бурлюка).

У своїх теоретичних деклараціях він обстоював ідею самоцінності та незалежності мистецтва, право поета на формальне винахідництво. Однак власна поетична творчість Бурлюка, як це було зазначено вже його сучасниками, відрізняється не так яскраво вираженою індивідуальністю, як умінням перевтілюватися, засвоюючи чужі стильові манери, від народницької чи символічної поезії до французьких «клятих» поетів; а пізніше — експресіоністських течій у поезії та прозі.

© Реферат плюс



Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *